Завантажити

ніякою не здумаєш. Ось вони вже розповіли коротенько один одному, як кому велося, ось упевнили один одного в щирій братерській приязні, ось уже авдитор обійняв Зораїду, пропонуючи їй до послуг усе своє добро, ось уже сказав своїй доньці поцілуватися з Зораїдою, ось уже знов заплакали всі присутні, дивлячись на вродливу християнку і ще вродливішу мавританку. Ось уже Дон Кіхот, що мовчки і з пильною увагою на ту сцену дивився, пристосовував її у думці до химер мандрованого рицарства. Ось уже стали всі на тому, що капітан і Зораїда подадуться разом з братом до Севільї і дадуть знати батькові, що пропащий син об'явився, з неволі втік, аби приїхав, коли змога, до Зораїди на хрестини та на весілля, бо авдитор ніяким світом не міг перервати своєї подорожі - за його відомостями через місяць із Севільї до Нової Гишпанії мала вирушити флотилія, і було б вельми необачно пропустити таку нагоду.
Отак раділи всі та втішалися, що невольникова доля раптом так на добре повернула, і аж тоді схаменулись, що ніч десь уже на дві третини збігла, то треба хоч за останню відпочити трохи й поспати. Дон Кіхот визвався тримати варту перед замком, щоб не напав буває велетень який-небудь чи там лихий чоловік, знаджений безцінними скарбами вроди, що в замкові тому сховок знайшли. Ті, що нашого гідальга вже знали, подякували йому красненько і розповіли тут же авдиторові про його химороди, чим той непомалу потішався. Один тільки Санчо Панса не міг діждатись хвилі одпочинку і примостився раніше й краще за всіх на збруї свого осла, не знаючи ще, яка йому за неї складеться халепа; та про се буде в нас річ десь там далі. Отож дами подалися в свою комірчину, а решта подорожніх примостилась як хто міг. Дон Кіхот зробив, як обіцяв - вийшов на двір замку чатувати.
Так як перед світом до слуху дам долинув раптом голос чийсь, такий дзвінкий та гарний, що всі мимохіть заслухались, а найпаче Доротея, яка лежала побіч із панною Кларою де В'єдма (так-бо звали авдиторову дочку) і ще не спала. Ніхто не міг здогадатися, хто то так хороше співає, та ще й без усякої пригравки. Раз здавалось, ніби з двору той голос лине, вдруге - ніби вже зі стайні... Наслухали вони спильна, дивувались, що воно й хто, аж тут підступив до дверей Карде-ніо і сказав стиха
- Хто не спить, слухайте то співає молодий погонич мулів. Що за чарівний у нього голос! [279]
- А ми вже й слухаємо, пане,- одказала Доротея.
Карденіо пішов собі, а Доротея, прислухавшись пильніше, розібрала слова тої пісні

РОЗДІЛ XLIII,
де оповідається втішна історія молодого погонича та інші незвичні пригоди, що в корчмі приключились
Я моряк, моряк любові,
І в її пучині бурній
Я блукаю і не знаю,
Чи до берега приб'юся.

Я пливу й дивлюсь на небо,
Бачу зірку золотую
Ні, така прекрасна й світла
Не сіяла Палінуру!

А куди веде та зірка,
Я не знаю і мандрую,
І до неї, все до неї
Пориває мою душу.

Раз у раз зухвала скромність
І дурна благорозумність
Вид ясний її від мене
Закривають, ніби тучі.

Зоре ясна, світлосяйна,
Ти життя мені даруєш!
Як сховаєшся за хмари,
То від розпачу помру я...
Дослухавши пісні до сього місця, подумала Доротея, що жаль буде, коли Клара не дізнає приємності, проспавши такий чудовий спів; от вона поторсала туди-сюди сусідку, розбуркала її і каже
- Даруй мені, дитино, що я тебе розбудила се я для того зробила, щоб послухала ти собі на втіху прехороший голос, якого, може, зроду ще й не чула.
Клара не розібрала спросонку, що їй казала Доротея, і перепитала в неї, а та повторила; тоді авдиторівна молода наставила вуха; як же почула, сердешна, перші два рядочки, що співак далі вивів, зараз затремтіла цілим тілом, ніби пропасниця перемінна на неї раптом напала, притулилась до Доротеї, пригорнулась і зашепотіла
- Ох, панійко моя пишна та люба, навіщо ви мене розбудили Краще-б мені була доля очі склепила і вуха заклала, щоб я не бачила й не чула того безталанного музики.
- Що-бо ти кажеш, дитино Отямся, таж то співає погонич мулів!
- Ні, не погонич,- заперечила Клара,- а володар маєтнастей [280] шляхетських і серця мого дівочого довіку воно йому належатиме, хіба що сам кине.
Здивувалась Доротея, що дівчина така молоденька таким напрочуд розумним і проречистим словом до неї обізвалась, і сказала їй
- Ви так висловлюєтесь, панно Кларо, що я нічого не збагну. З'ясуйте мені, будь ласка, по щирості, що то ви говорили про маєтності, серце і про того співака, що голос його так вас бентежить... Але ні, краще не кажіть зараз нічого, а то мені доведеться заспокоювати вас, а я так би хотіла ще тим співом порозкошувати, тим більше що він уже іншої завів - і пісня якась нова, і голос не той.
- Нехай! - сказала Клара і, щоб не чути співу, заткнула собі вуха руками, чим знову здивувала Доротею, а та, прислухавшись пильно, вловила ось які слова
Ясна моя надіє,
Ми шлях важкий самі собі обрали;
Іди ж назустріч мрії
Крізь ніч і тьму, крізь хащі і завали
І будь безстрашна, люба,
Хоть жде тебе на кожнім кроці згуба.

Не осягне лінивий
Почесного тріумфу й

читати