Завантажити

подумав би, що гроші вже давно в Алжірі були, та купець задля зиску їх притаював. Підозріливу аж надто вдачу мав мій хазяїн, тим я й не важився давати йому окуп одразу. У п'ятницю красуня Зораїда мала їхати на літування, а в четвер вона встигла передати нам іще тисячу талярів і подала вістку про виїзд. Просила мене, щоб, викупившись, дізнався я не гаючись, де [262] та оселя, і постарався якось дістатися туди та побачитися з нею. Я од-писав їй коротенько, що все зроблю, як вона велить, а її прошу, аби при-поручила наші душі Лелі-Маріям та проказала всі молитви, яких навчилась од невольниці. Потім унесено було викуп за трьох моїх товаришів, щоб можна їм було з тої в'язниці вийти, бо, знаєте, побачивши мене на волі, а себе під замком, хоть і з грішми, могли б іще з диявольського наусту наробити Зораїді якої шкоди. Правда, я не вельми того опасувався, бо знав їх таки добре, а проте не хотілось мені наражати на небезпеку весь наш задум, тим я й викупив соузників моїх тим самим робом, що й себе самого, тобто дав гроші купцеві, аби він міг сміло й безпечне випрохати їх на поруки. Змови ж нашої і таємниці ми так йому й не виявили остраху ради.

РОЗДІЛ XLI,
де невольник далі оповідає свої пригоди
Не минуло, може, й двох тижнів, як потурнак наш придбав уже добрячу фелюку, яка могла змістити тридцятеро чоловіка або й більше. Щоб же діло своє краще вбезпечити і справжній намір заличкувати, поплив він нею до города Сарджела, миль за двадцять од Алжіра, як на Оран прямувати, де то фигами сушеними велику торгівлю провадять. Два чи три рази їздив туди з тим своїм спільником тагарином, що я вже казав. Тагаринами, бачите, зовуть у Берберії арагонських маврів, а на гранадських кажуть мудехари, у Фесі знов мудехарів називають уже ельчами, із них-то феський бей і набирає собі здебільша вояків. І як ото він плив уздовж берега, то щоразу, було закидав кітву у невеличкій затоці, звідки до Хаджі-Муратової садиби було як двічі луком дострелити. Він навмисне підходив не раз із своїми маврюками, що на гребках сиділи, до того саду, де нас Зораїда виглядала; то намази справляв, то ніби жартома те проробляв, що думав учинити насправді - ішов до Зораїди в садок і просив овочу всякого, а батько і давав йому, хоть і не знав, що то за один. Згодом він розповідав мені, що спитувався поговорити з дівчиною і сказати їй, що саме він мав з мого наказу везти її до християнського краю, тож нехай буде весела й безпечна, але так і не пощастило йому до неї доступитись, бо мавританки тоді тільки показуються маврові якому чи туркові, як муж або отець ізвелить, а з християнськими бранцями вільно їм бачитись і спілкуватись більше навіть і частіше, ніж би належалось. Та я б і сам не хотів, щоб він говорив із нею, бо ще сполошилася б, якби побачила, що той потурнак утаємничений у нашу справу. Але Господь розсудив інакше і не попустив, щоб наш недовірок справдив свій добрий замір.
Побачив потурнак, що може вільно плавати до Сарджели й назад, де хоч та коли хоч до берега приставати, а спільник його тагарин у всьому на його волю здається; лишалося тільки знайти веслярів-християн, щоб на гребку посадити, а що я вже був на волі, то він [263] попросив, аби я подумав, кого ще з невольників, окрім викуплених, можна з собою взяти, та й домовився з ними на ту п'ятницю, бо на той день була призначена наша втеча. От я напитав собі дванадцятьох гишпанців - усе то були путящі веслярі і могли досить вільно ходити по городу. Не так-то й легко було в ту пору їх назбирати, бо перед тим виплило двадцять кораблів на морське добичництво і майже всі гребці були в розході; ті, що я поєднав, тільки тому в місті лишились, що пан їхній не вибрався того літа корсарувати, бо на корабельні йому споружали саме нову галеру. Всім тим людям я сказав лише, щоб наступної п'ятниці повиходили надвечір поодинці з міста, зібрались потаймиру коло Хаджі-Муратового саду і ждали, поки я прийду. Я розмовляв із кожним окремо і наказав, що як побачить там інших християн, то хай ні про що з ними не говорять, скажуть тільки, що я велів їм чекати на тому місці.
Владнавши цю справу, я міг узятись тепер і до другої, більш для мене приємної малося ще сповістити Зораїду, як іде наше діло, щоб знала все й була напоготові, а то ще, думав, злякається, як нападемо на неї несподівано, перш ніж на її гадку має пригнатись фелюка з християнського краю. Тим і вирішив я добитись якось до неї, щоб поговорити. Отож напередодні від'їзду пішов я до того саду, нібито зілля якогось нарвати, і здибався там перше з її вітцем. От він і заговорив до мене тим суржиком, що то ним по всій Берберії аж до самого Стамбула маври з нашим невольником розмовляють (воно таке - ні арабщина, ні кастільщина, ані жодна інша мова, а мішаниця з усіх потроху, аби якось порозумітись), заговорив, кажу, і спитав, чого я тут у нього в саду шукаю та чий я єсть. Я одказав йому, що невольникую в арнаута Мамі (бо знав напевне, що то його добрий приятель) і прийшов сюди назбирати зілля всякого на салату. Тоді він спитав ізнов, чи я викупний і

читати