Завантажити

монета йде за десять наших реалів. Нема що й казати, як я тій знахідці зрадів і як у голову заходив - хто б то міг мені такого гостинця дати А що гостинець призначався власне для мене, з того було знати, що нікому з моїх товаришів очеретинки не кинули, лише мені. Я сховав грошенята, очеретину зламав, а сам ізнов пішов на наспу й подивився звідти на вікно; дивлюсь, аж ручка чиясь біла в ньому майнула, одчинила його на хвильку і зразу ж зачинила. Тут уже зміркували ми й догадались, що то якась жінка, що в сьому будинку живе, нам таку ласку зробила, і, щоб засвідчити їй нашу вдячність, почали мавританським робом саля-ми бити - схиляли голови і кланялись, схрестивши руки на грудях. Скоро по тому з віконця показався хрестик з очеретини і одразу ж сховався. То була ніби ознака, що там живе якась невольниця-християнка, наша доброхітниця; тільки ж ручка та була біла-білесень-ка, а на ній обручки коштовні. Ні, подумали ми, то певне, потурнач-ка із християнок, а не так собі бранка, бо паші їхні часто з такими по-турчанками одружуються і їх над своїх бусурманок предкладають. Згодом виявилось, що ті наші здогади непомалу розминулись з правдою, але з того дня ми вже всі те тільки й робили, що поривали очі до віконця, як до провідної зорі нашої - чи не блисне вона знову тим очеретяним променем Та ба - минуло два тижні, а ми не вгледіли ні очеретини, ні руки, ані жодного іншого знаку. Весь цей час ми розпитували та розвідували, як тільки могли, хто живе в тому домі, чи нема там якої потурначки, але так і не прознали нічого певного, крім того хіба, що живе там багатий і знакомий мавр на ймення Хаджі-Мурат, колишній замковий ага в укріпленому місті Пата, а то в них вважається дуже високою посадою. І ось коли ми вже менш за все сподівались, що нам з того вікна дощем посиплюються зіяни, побачили раптом очеретину, яка звідти вихилилась, а на кінці вузлик, на сей раз товщий. Це сталося знов у такий час, коли на дворі тюремному було пусто й безлюдно. І знов ми зробили, як за першим разом до очеретини підходили [258] чергою троє моїх товаришів, та жодному з'них вона не давалась, аж тоді додолу впала, як я підійшов. Я вив'язав вузол і знайшов у нім сорок золотих талярів гишпанської лічби, а також лист, писаний арабщиною, з великим знаком хреста наприкінці. Я поцілував хреста, забрав таляри, повернувся на наспу, і там уже всі гуртом ми оддали салям; у віконці знов майнула рука, я показав на мигах, що листа прочитаю, і віконце зачинилось. Ми дивувались і раділи з того, що сталось, та ніхто з нас не вмів читати по-арабськи, а всім страшенно кортіло дізнатись, що в тому листі написано. Нелегко було знайти людину, що могла б нам у сій справі порадити; врешті вирішив я звіритись одному потурнакові родом із Мурсії, бо він ставився до мене начебто приязно, а я знав про нього деякі речі і через те сподівався, що він не зрадить моєї таємниці. Між тими недовірками бувають і такі, котрі думають вернутись між мир хрещений, от вони й намагаються дістати од знакоми-тих невольників християнських якесь письмове свідоцтво, що, мовляв, такий і такий потурнак - чоловік хороший, що він завжди ставав у пригоді християнам і при першій можливості гадає втекти з бусурман-щини. Одні добувають такі свідоцтва з чесним наміром, а інші так, про всяк випадок ану ж попливуть у якусь країну християнську по здобич, а в них галера розіб'ється, або в полон вони потраплять, от і покажуть тоді ті папірці - дивіться, мовляв, які ми люди, хотіли між християни втрапити, тим і сіли на турецьке корсарське судно. Отак і рятуються вони од гніву й кари, ніхто їм не чинить нічого лихого, і вони повертаються в лоно церкви, однак за першої нагоди тікають знов до Берберії і знов стають, чим були раніше. А є й такі, я вже казав, що насправжки хотять вернутись і таки залишаються в християнських краях. Мій знайомий був, здається, саме з такого десятка мав при собі чимало писульок од нашого брата і все ж то дуже хвальних - якби маври знайшли їх у нього, то, певне, живцем би спалили. Я знав, що він не тільки розмовляє по-арабському, ба й письма вміє. Та все ж таки я не зразу одкрився перед ним до краю, а попросив прочитати листа, якого я знайшов нібито випадково у шпарині того барака, де спав. Він розгорнув його і став роздивлятись та розбиратись, бурмочучи собі під ніс щось незрозуміле. Я спитав, чи він розбирає, він одказав, що геть усе, ще й попросив дати йому пера й чорнила, тоді він, мовляв, спише мені все як слід до слова, так воно краще буде. Ми тут же добули йому писарську справу, він сів; не поспішаючи переложив листа по-нашому, а як дописав, промовив
- Ось вам точний і повний гишпанський переклад того, що в сьому листі написано по-арабськи; тільки треба вам знати, що Лела-Маріям означає по-їхньому «владичиця наша Діва Марія».
Прочитали ми того листа; ось що в нім було
«Як була я маленька, в мого панотця жила невольниця, котра навчила мене проказувати нашою мовою християнську салаат (молитву) і багато розповідала мені про Лелу-Маріям. Та християнка померла, і я знаю, що

читати