Завантажити

якому разі їм не здавався, а я тим часом попрошу в принцеси Обізіяни, аби дозволила мені допомогти йому в такій притузі, і як дістану од неї призвоління, то будьте певні, що я його неодмінно порятую.
- Ой лишенько! - гукнула Маріторна, що чула ту розмову.- Поки ваша милость теє призвоління дістане, то пан мій буде вже десь на тому світі!
- Дайте мені лишень випросити того дозволу, ясна панно,- заперечив Дон Кіхот,- і нехай він собі буде навіть на тому світі, я його і звідти визволю, хоч би і всі тогосвітні сили проти мене встали, а як ні, то такої докажу помсти над лиходіями, які його туди спровадили, що то вже немала буде для вас сатисфакція.
Нічого більше їм не кажучи, підійшов до Доротеї, приклякнув перед нею і почав слебізувати своєю мудрованою рицарщиною, просячи, аби її велич уділила йому з ласки своєї призвоління стати на поміч властителеві сього замку, на котрого великеє впало безголов'я.
Принцеса охоче вволила його прохання; тоді рицар добув меч.а, прикрився щитом і кинувся до воріт, де ті два постояльці чесали ще господаря свого немилосердним чосом. Та добігши до них, став раптом, ніби до місця прикіпив, хоч Маріторна й господиня гукали йому, аби не стояв, а панові й мужеві їхньому помочі-рятунку давав.
- Тим я стою,- одвітував їм Дон Кіхот,- що не подоба мені проти челядницького люду меча добувати. Гукніть сюди джуру мого Санча Пансу, бо така помста й оборона саме йому випадає і належить.
Поки ж то коло воріт всі оці розмови точилися, кулаки в бійці не вгавали, і корчмареві добре перепадало в пику і в потилицю, на превелику досаду Маріторні, корчмарисі та її доньці, що аж нетямилися з Дон Кіхотового боягузтва та духопеликів, які діставав пан їхній, муж і отець.
Та залишимо на якусь часину господаря, може, хтось його таки виручить, а ні, то нехай мовчить та дише і не важиться більше на такі справи, для яких йому бракує сил. Відійдімо краще назад ступнів із п'ятдесят та послухаймо, що відповість дон Луїс авдиторові адже ми розсталися з ними, як пан судія розпитував юнака, чого він пішки мандрувати пустився та ще в такому злиденному одязі. Юнак міцно схопив його за руки, мовби серце йому тиснув жаль необорний, і, проливаючи буйні сльози, почав говорити
- Пане мій і добродію, я можу вам одне тільки сказати з тої хвилини, як небо погодило мені, а близьке сусідство дало змогу побачити володарку мою панну Клару, вашу доньку, а мою царицю,- з тої самої хвилини заволоділа вона душею моєю, і якщо ваша воля, пане мій правдивий і отче, тому не противна, то ще сьогодні може вона стати малжон-кою моєю. Заради неї покинув я отчий дім, заради неї взяв на себе сю одежу, аби слідком за нею слідкувати будь-куди, як ото стріла, що до мети її пущено, як ото мореплавець, що за провідною зорею лине. Вона знає про моє кохання лише стільки, ск льки його могли зрадити сльози мої, що вона здалеку на очах моїх бачила. Вам, добродію, відомо, що батьки в мене - люди шляхетні і маєтні, що я в них єдиний спадкоємець; якщо цього з вас досить, аби ви наважились учинити мене цілком щасливим, то прийміть ще нині мене за сина вашого. Як же панотець мій інші, може, має наміри і не оцінить належно скарбу, який мені пощастило знайти, то є сила, сильніша над людську волю час може що завгодно перемінити, що завгодно перелаштувати. [290]
По сім слові закоханий юнак замовк, авдитор же стояв здивований, збентежений і вражений дивувався тому, як розумно й красномовно говорив дон Луїс про свої почуття, бентежився тим, що не знав, що робити в такій непевній і несподіваній оказії. Тим же він і не відповів йому нічого певного, прохав тільки заспокоїтись і затримати слуг до завтрього, а там, казав, уже подумаємо, що робити, аби всім добре було. Дон Луїс усе поривався цілувати йому руки, зрошуючи їх буйними сльозами, що й кам'яне серце був би зворушив, не то авдиторове, бо пан судія розумний був чоловік і усвідомлював, яке щастя принесе цей шлюб його дочці; дуже йому й самому хотілось молодят поєднати, але щоб усе по-доброму було, щоб дав на те згоду і дон Луїсів батько, котрий як це було відомо авдиторові, прагнув здобути для сина високий титул.
Тим часом ті два бешкетники дійшли з господарем до згоди і заплатили йому, не стільки погроз Дон Кіхотових злякавшися, скільки здавшись на його розсудливі та переконливі докази, а дон Луїсові слуги чекали, чим скінчиться розмова їхнього панича з авдитором і на що він нарешті зважиться. Та лукавий, як то кажуть, не спить, а все миром колотить якраз у цей час до корчми прибився той самий цилюрник, у якого Дон Кіхот здобув колись Мамбрінового шолома, а Санчо Панса взяв міньки упряж; завів він осла свого до стайні, аж бачить - Санчо коло сідла саме порається. Впізнав цилюрник своє добро і, набравшися зваги, кинувся на Санча, гукаючи
- Ага, попався, жучку, в ручку! Давай мені, пане шалигане, мідницю мою, сідло і всю збрую, що ти в мене вкрав!
Побачивши Санчо ту наглу напасть і почувши, як його шпетять, ухопився однією рукою за сідло, а другою двигонув напасника в зуби, аж той юшкою вмився; проте

читати