Завантажити

звiрюка побивалась перед смертю. Щось дуже неприємне почувалось в серцi. I вiн пригадав усе, пригадав вечiр у Дашковича й Ольгу.

"Не варто залицяться до неї. Не пiду я до Дашковичiв нiколи. Розiйшлися ми з нею, як туман по степу, як дорiжки в лiсi розходяться все далi й далi i нiколи не зiйдуться докупи. Так i нашi дорiжки вже розiйшлись i нiколи не зiйдуться на великому битому шляху життя. Не бути нам в парi. Моє серце покохало не богиню краси й розуму, а якусь чудову статую. Вона тропiчна болотяна пишна квiтка, що тхне гнилятиною й багном".
I Радюк примiтив, що пишна Ольжина краса неначе вже зблякла для його, вже не надила його серця чарами. Навiть сама згадка про Ольгу стала для його скривдженої душi вже неприємна. Свiт її краси неначе почав згасать.
Важка й тяжка була та нiч для молодого палкого iдеалiста!
А в Дашковичевому домi вечiр тягся своїм звичаєм, як i почавсь. Молодi гуляли, грали на фортеп'янi, старi грали в карти, а духовнi особи сидiли та все судили й навiть лаяли молоде поколiння. Вже пiзно розiйшлись i роз'їхались гостi, i в покоях зостались тiльки самi свої. Довiдавшись, що Радюк пiшов додому заранi й навiть не попрощався з нею, Ольга сидiла смутна й нiчого не говорила. Катерина нiчого не знала за розмову Радюка, i її брала зависнiсть до Ольги.
- Ну, Радюк! ну, молоде поколiння! - почав розмову Воздвиженський. - I нащо ви приймаєте його в свiй дiм? Чи то ж можна пускать його в покої! Та я б його витурлив з дому за самий двiр! Ти, Катерино, береш од його й читаєш якiсь там книжки. Щоб я тих книжок бiльш не бачив у тебе! Вiн понабиває вам голови таким смiттям, котрого потiм i ладаном не викуриш.

- Бог з ними, з його книжками! Я давно його книжок не читаю й не читатиму. Нехай вже Ольга читає, - сказала Катерина з злiстю, скосивши набiк свiй рот.
- Чого це ви, Степане Ивановичу, так нападаєтесь на Радюка! - почала оступаться Степанида Сидорiвна. - Що ви в йому таке страшне запримiтили? Ви хочете, щоб усi люди були на вас схожi, чи що?
- А ви, може, хочете видать за його свою дочку? Та борони вас боже! Чи вже ви хочете знатись з такою людиною, котру не сьогоднi, так завтра заб'ють в кайдани та й укинуть в тюрму!
- Ох, менi лихо! - аж крикнула Степанида. - Та я такого зятя не хочу мать!
- Я б йому давно дверi заперла, - сказала Марта Сидорiвна.
- Чого ви так лякаєтесь! Вiн собi чоловiк молодий, В йому ще грає молода дума, а постарiється, то й осяде трохи, як i я теперечки осiв, - промовив Дашкович.
- Ну, ти вже й геть-то осiв, наче стара хата, та ще й дуже заранi! - сказала Степанида Сидорiвна. - Коли б ти не так рано осiв, то, може, був би й здоровший i не такий жовтий, як вiск. Подивись лиш тiльки на себе в дзеркало! На що ти став схожий! Мене навiть бере острах за твоє животiння на свiтi. - Степанида Сидорiвна говорила й дивилась на чоловiка, вiднiмаючи лице вгору. Вона почала кахикать сухим кашлем i закутувалась в свою шаль зовсiм так, як Турман.
- Чого це ти так кашляєш? Чи не застудилась часом? - спитав її Дашкович.
- Кахи-кахи! нi, не застудилась. То я кашляю, бо щось у горлi, неначе кiшка лапкою, дряпає.
- Кахи-кахи! - почала кахикать сухим кашлем i Марта Сидорiвна.

- Чого це ти кашляєш? Чи не сухоти часом тебе напали? - спитав Воздвиженський у своєї жiнки, з острахом придивляючись до її лиця.

- Не знаю, може, й сухоти! - одказала йому Марта Сидорiвна й почала загортаться в шаль зовсiм так, як Турманша.
- Де це ви понабирались такого кашлю? Може, хто одчинив вiкно ввечерi? - бiдкався Воздвиженський.
- Кахи-кахи! - знов аж закашлялась Степанида Сидорiвна. Обидвi дами були здоровiсiнькi й ситi, навiть гладкi. У Марти Сидорiвни лице стало здорове, як кавун, а брови стали товстi, аж кудлатi, її ситi руки неначе понабрякали од ситi. Марта й Степанида вже добре-таки гладшали обидвi; товстi вола вже аж позвiшувались вниз. Кахикаючи, вони аж двигтiли, а їх товстi щоки трусились, неначе по їх ходила дрiбна хвиля. Ольга вгадала, де вони понабирались того кашлю, i скоса поглядала на обох, осмiхаючись сама до себе.

Родичi попрощались i почали розходитись. Катерина нiби через силу подала Ользi руку. Її рот скривився дуже косо, а очi дивились в той час у куток до фортеп'яна. Вона пiшла через залу, i здавалось, що її довга сукня засичала по пiдлозi.
- Кахи-кахи! - закашляла сухим кашлем Марта Сидорiвна, цiлуючись з сестрою й небогою.

- Кахи-кахи! - закашляла так само й Степанида Сидорiвна, прощаючись з ними.
I обидвi сестри, щiльно закутавшись у шалi, якраз так, як Турман, розiйшлись на обидва боки.
Зараз пiсля того вечора, пiсля тiєї п'ятницi, в Києвi скрiзь в вищих гостинних загомонiли за Радюка, бо в той час i не було за що в Києвi балакать. Радюк дався усiм на зуби. Розказувала про його Турманша всiм своїм знайомим; обносив його кафедральний протоєрей своїм знайомим; судила його лиса голова, одна сива голова, друга сива голова перед усiма знайомими. Такi слухи про Радюка пiшли ще й далi. До вищої властi долетiв

читати