Завантажити

блискала своїми запалими очима на Радюка. Вона була зла на того варвара за його розмову, не посмачену анi кришки комплiментами й хвальбою.

- Настає якийсь дивний час! Варвари вже йдуть не од сходу сонця, не з Азiї, а од заходу, з Парижа, - почав так протоєрей. - Iдуть i покладуть руїнами вже не твердинi, не мурованi стiни, а церкви й душi людей, всi постанови церкви й держави. Йдуть вони, - i потопчуть ногами сiм'ю, власнiсть, все святе, все велике, коло чого працювали вiками великi народи, пiклувалися генiї, що возвiстив сам бог з неба.
Радюк не стерпiв такої думки. Вiн наважився не мовчать, а пiдвiв голову й сказав рiзким голосом:
- А менi здається, що краще було б виступить проти iдей нашого часу з книжкою в руках i наукою. Тi варварськi iдеї з Парижа йдуть не з Чiнгiсхановими татарами, не з вiйськом, а з мирною зброєю, з наукою, з книжками. Коли тi iдеї пустi, нiкчемнi, - то чого їх страхаться й лякатись. Розбити їх, обсмiять, та й годi!
- I iдеї нiкчемнi, i в нас люди-таки настали нiкчемнi, пустi, верхогляди, неслухнянi, - сказав архiмандрит. - Так i прийшлось одно до другого!
- Що правда, то правда! - обiзвавсь Воздвиженський. - Якi тепер стали студенти в унiверситетi, та хоч би i в нас, в академiї? В клас не ходять, до церкви не ходять, про богословiю нiхто й не дбає. Кинулись на тi реальнi науки й носяться з ними, як бог зна з чим! А ми вчились добре, любили науки, ми ходили до церкви i в клас, ми поважали старших i начальникiв. А тепер що? Гiде студент проз професора, задере носа й шапки не здiймеї От що!

- Нам нiчого не треба з Європи, окрiм залiзних дорог та ще усяких потрiбок для життя. За духовним хлiбом нам нiчого їздить в Європу! - обiзвалась одна лиса голова.
- Ми вже зовсiм стали європейцями, хоч i самi того не примiчаємо. Тiльки нам потрiбний нацiональний грунт, народ, наша мова, наша рiдна поезiя, - промовив Радюк.
- Якої вам мови ще треба? Нащо вам iнша мова? Це ж недурно, що ви встоюєте за якусь мужичу мову. Це вже сепаратизм! - так репетували вони й не могли вгамуваться. Дашкович сидiв i не промовив слова.
- От знайшли якусь нову, опрiчну нацiю. От i знайшли якийсь опрiчний народ! - репетували сивi голови. Воздвиженський встав i махав руками, неначе вiтряк крилами. Ользi стало трохи страшно. А Кованько трохи не прискав од смiху та все торкав лiктем Радюка.
- От послухайте мене! - промовив Радюк. - Я був недавнечко на селi: бачив, яке життя нашого народу; бачив, якi там порядки. Тепер в селах бiльше шинкiв, нiж шкiл. Тi школярi, що виходять з школи, i самi не тямлягь, як себе цiнувать, чи в шаг, чи в карбованець. Вони не поважають народу й своєї нацiональностi i самi не тямлять, що вони за люди! Не народ, а якусь збавлену череду писарiв та панських лакеїв готує тепер народна школа на Українi. А голови обдурюють народ вкупi з писарями й жидами-шинкарями. Жиди поять народ, беруть в засаву часом останню одежину. Люди позичають грошi й дають за проценти своє поле на кiлька год головi та багатирям. Це все я говорю про села. А що сказати про нашi города? про порядки в городах?

Деякi схопились з мiсця й не дали й скiнчить Радюковi.
Погаласувавши, посердившись, всi почали заспокоюваться. В залi стало знов тихо.
- Вибачайте менi! Але менi здається, що все те лихо йде од масонiв, од масонських лож, - промовила Турманша, котра ще пам'ятала масонськi ложi.
- Де там од масонiв! Лучче скажiть - од спiритiв! - сказав Радюк, котрого Кованько торкнув лiктем.
- Це все од масонiв, од масонiв! це не з Парижа, - сказала Турманша.
- Скрутить вас треба залiзними обручами, щоб ви не вигадували нiсенiтницi. Лучче б ви не вчились, лучче б ви нiчого не робили, били байдики, нiж мали б напхать в голови отих iдей! - репетував Воздвиженський.

- Чудно менi таке чуть од професора! - сказав Радюк.

Радюк утомився. В його аж голова заморочилась. Вiн встав з стiльця, одiйшов до вiкна й обперся об одвiрок. В його пiд самим вухом знадвору ревла страшна негода пiзньої осенi. Вiн прислухався, як вiтер змiняв тони, неначе юрба голодних вовкiв: то свистiв, то шипiв гадиною, то вив звiрюкою, то, зiбравши всi сили, гув так, неначе силкувався перекинуть дiм.

Ненароком вiн кинув очима на Ольгу. Вона сидiла мiж iншими, наче квiтка в квiтнику. Вiн втупив свої очi в її променястi очi. Йому так хотiлось знайти в тих очах пораду, спокiй! Ольга одвертала очi од його, i промiння її пишних очей минало його.
Радюк вийшов з гостинної в залу. Вiн згорнув руки й почав ходить по залi, доки трохи не втихомирилась його душа.

З гостинної вийшла Ольга, їй осточортiло слухати старечу розмову й старечу лайку. Радюк пiшов до неї назустрiч i почав з нею ходить по залi.
- Чи чули ви, як тiльки що говорили там, як карали нас, як топтали нас в грязь?
Ольга мовчала. Вона спустила очi додолу. Вiн ждав од неї хоч доброго слова, хоч одного ласкавого слова для себе. А вона мовчала й слова не промовила.
- Чи чули, як нас судили, обговорювали, як знущались над нами без усякої

читати