Завантажити

веретено). Ах! То ти? Де ж се ти так довго? Чому не приходив тілький час?
Жандарм . Де чоловік?
Анна. Аж у стодолі молотить.
Жандарм . Ну, що ж він?
Анна. Як то що?
Жандарм . Не дорікає тобі, не б'є, не сварить?
Анна. Він? Ані словечка. Навіть не питався, чому я не приходила до нього до арешту. Крутиться по хаті, нишпорить по господарстві по-давньому.
Жандарм . Ну, а ти не почала з ним розмову?
Анна. Про що ж я буду з ним говорити? Обрид він мені. Лучче б був гнив собі в криміналі.
Жандарм . Ну, а як гадаєш, знає він про те, що зайшло між нами?
Анна. А хто його знає? Мені навіть натяком одним не дав сього пізнати.
Жандарм . Ну, але, може, сусіди наговорили йому?
Анна. Може бути. Та що се мене обходить? Я тепер спокійна, нічого не боюся, ні про що не думаю, нічого не знаю, тілько тебе одного. (Приближається до нього, боязно.) Михаиле, можна тебе обняти?
Жандарм обіймає її. Анна. І поцілувати? Цілуються.
Знаєш, давніше я, здається, була б умерла зі стиду, якби була подумала навіть, що яко шлюбна жінка можу так цілувати другого. А тепер! (Цілує його без пам'яті.) Любий мій! Тепер у мене ані крихіточки ніякого неспокою, ніякого сорому нема!
Микола відчиняє двері, але, побачивши, що Михайло з Анною цілуються, цофається назад і запирає злегка двері.
Жандарм (шепотом). Він був.
Анна. Нехай собі! Не боюсь я його.
Жандарм . Ну, я також пс страшків сип. Але тепер я не хочу з ним балакати. Я так тільки на хвильку забіг. Мушу ще піти до війта віддати йому письмо, а відтак прийду до вас на кілька годин. Прощавай! (Забирає карабін і відходить.)
Анна. А приходи! Ждатиму з підвечірком! (Береться знов мотати.) Так, він бачив нас. Ну, і що ж з того? Коли досі очі не повилазили, то мусив бачити. Не тепер, то в четвер був би побачив. Я ховатися від нього не думаю. Нехай робить зі мною, що хоче! (Рахує потихо нитки, зав'язує пасмо.)
 
ЯВА ТРЕТЯ
Микола і Анна.
 
Микола (входить з ціпом у руці). Ти сама, Анно?
Анна. Сама.
Микола. А той... шандар... пішов уже?
Анна. Пішов до війта, але за годинку, казав, що прийде. Або що, ти хотів з ним що побесідувати?
Микола. Я?.. Ну, ні... Хіба так... пару слів... Але ні! Що мені з ним бесідувати?.. От, бачиш, свірка в ціпі урвалася, то я прийшов зв'язати. Не маєш де мотузка?
Анна. Не маю. От на тобі прядива та виплети собі.
Микола. Та хіба вже так зробити. (Бере прядиво, вбиває в стіл шило, робить з прядива космики, наслинює їх і починає плести. Анна мотає далі, шепотом числячи нитки. Микола по хвилі.) Анно!
Анна. Чого тобі?
Микола. Так сей шандар, сей Михайло ГурманАнна. Ну, чого тобі від нього треба?
Микола. Я знаю, ти ще дівкою любила його... і тепер любиш.
Анна (перестає мотати і глядить на нього). Ну, і що ж з того?
Микола (понуривши голову). Та нічого. Хіба я тобі що-небудь кажу? (Хвилю мовчить, а відтак починає плакати і клонить голову до стола.)
Анна. Так чого ж плачеш? Чого рвеш моє серце?
Микола. Бо... бо... моє рветься. (Встає і наближається швидко до неї.) Анно! Невже ж ти мене так... так ані крихітки не любиш?
Анна. Ні.
Микола. І ніколи не любила?
Анна. Ні.
Микола. І не можеш присилувати себе, щоб хоч жити зі мною по-давньому?
Анна. Ні. (Звішує голову.) Пропало вже.
Микола (відвертається). Га, видко, божа воля така. Господи, пощо ти вивів мене з криміналу? Чому не дав мені там зігнити? Я думав, що нема гіршої муки над неволю. А як прийшли пани і сказали мені: «Миколо, ти вільний, бачимо твою невинність» — господи, то мені троха серце не трісло з великої утіхи. Я крил у бога просив, щоб додому якнайскорше залетіти, а тут застав таке... таке, що й язик не повертається сказати! Таке, що неволя в криміналі против того видається мені раєм! (Ридає.) І за яку се провину мене господь так тяжко карає? Чим я його образив, чим прогнівав?
Анна. Цить, Миколо, не плач! І на мене вини не звертай. Ти ж знаєш добре, що й моєї вини тут мало. Силою віддали мене за тебе. Доки сила моя була, я була тобі вірною, хоч іншого любила. Але тепер не стало моєї сили.
Микола. Так що ж нам робити? Як жити?
Анна. Роби, що знаєш, що тобі сумління каже. Вбий мене, чи прожени мене, чи лиши мене при собі, — мені все одно.
Микола. Слухай, Анно! Я тебе розумію. Я люблю тебе. Мені жаль тебе, як власної душі. Я не хочу бути твоїм катом, бо знаю, що ти й без мене багато витерпіла. Тілько одно тебе прошу: вважай на людей! Не на мене — нехай уже я так і буду нічим для тебе, — але на людей. Щоб люди з нас не сміялися!
Анна. Хіба ж я їм забороню сміятися? Нехай сміються, коли їм смішно.
Микола. А все ж таки... Не показуйся прилюдно... з ним. Не топчи в болото моєї бідної голови. А ні, то вбий мене, щоб я не дивився на те!
Анна. Се не від мене залежить, Миколо. Я тепер одного пана знаю — його, так, як досі знала тебе. Що він мені скаже, те й зроблю, а більше ні на що не оглядаюся. Ганьба, то ганьба; смерть, то смерть. З ним мені нічого не страшно. А ти роби, що знаєш.
Микола (хапається руками за голову). Господи, господи, вона зовсім одуріла! Говорить, мов у гарячці.

читати