Завантажити

волі. Бо тут, бачите, деякі хотіли на раді громадській...
Микола. Що, що, що? Зась раді громадській до моєї жінки. Не має рада права!
Бабич. Ну, як ви собі не кривдуєте — то певно. Тілько що, бачите, люди собі дуже марикують, кажуть, що вона дуже поганий приклад дає, вибачте, на публіку людську з тим Гурманом волочиться.
Микола (хапає себе за голову). Он, ой, ой! Люди! Не ріжте мене без ножа! Не мучте мене! Не бабрайтесь у моїм серці! Най вам моя жінка не стоїть у очах! От пийте, коли-сьте чесні та добрі, що-сьте до мене прийшли, частуйтеся і говоріть дещо веселішого. А то тьфу! Чоловікові й без вас тяжко, а ви ще додаєте.
Настя. Ой кумочку, та чи то ми не знаємо, що вам тяжко? (П'є.)
Микола. Ой тяжко, кумонько, тяжко! (Наливає і п'є.)
Настя. Та кажуть, що вона до вас по цілих днях не говорить?
Микола. Та що будемо говорити? Вона мовчить, і я мовчу. Отак цілий день мов тумани ходимо. А вона все тілько в вікно зазирає, чи він не йде. А до мене хоч би словечко сказала.
Настя. Ой бідний ти, кумочку, бідний! (Наливає і п'є.)
Микола. Ой бідний, кумочко, бідний, як той мак начетверо! (Наливає і п'є.) Як той горох при дорозі. (Плаче.)
Настя. Та хіба я не знаю, що ти не раз з голоду млієш, а вона що зварить, то тому поганинові держить. Куме, таже я твоя близька сусіда. Все знаю, все бачу, хоч би не раз і не хотіла бачити. Не раз аж серце мені крається! Бігме, кумочку, крається. (Плаче і обіймає його.)
Бабич. Ну, ну, жінко, може, нам пора додому?
Селяни. Та пора би йти.
Микола. Люди добрі, сусіди чесні! Посидьте ще троха! Не кваптеся, не розходіться! Я рад, що людський голос у тих стінах чую. Поговоріть, почастуйтеся. Ну, прошу! Ов, чарка стоїть! Що се такого? Фляшка порожня? Я зараз другу принесу. У мене барилка єсть, схована в половнику. Що має грішний чоловік робити? Коли вже таке на мою голову впало, то що діяти! Не береться мене ніяка робота, відійшла охота до життя, до господарства. Тьфу, нащо воно мені! Взяв я продав конята, гроші сховав та й пропиваю потроха. Най ідуть! Не стане тих, знов щось продам.
Бабич. Ой куме, куме, зле ти робиш! Занадто собі до голови взяв таку дурницю та із-за такої негідниці добро своє керваве марнуєш!
Микола. А нащо ж воно мені? Хіба мені життя буде? Не буде, куме! Все пропало! Вже мені господарем не бути, так нехай же іде все! І поле продам, і хату продам, нехай іде.
Бабич. Говори, говори. Продам, кажеш. А потому що буде?
Микола. Коли потому? Як потому? У мене, куме, вже тепер потому. Вже тепер по всьому. Дальше вже нічого не буде. Нічогісінько. Так цур йому всьому! (Виходить а фляшкою.)
Перша жінка. Зовсім знівечили чоловіка! Зовсім з пантелику збили!
Друга жінка. Не много того розуму в бідолахи .було, та й той виплив.
Настя. Я би не знати що дала, що вона його якимось зіллям упоїла.
Бабич. А найгірше шкода господарства. Гарував чоловік, весь вік робив, аж йому очі з голови лізли, мучився, терпів — ой господи, кілько натерпівся! Нарешті дохрапався кусника хліба, жити б, та бога хвалити, та діточок надіятися, а тут на тобі! Мов пожар наскакує, • мов грім з ясного неба.
Перша жінка. Говоріть, куме, говоріть! Кажете: Дітей надіятись. Того й уся біда в тім, що в них дітей цема. Якби у неї були діти, то вона б на таке не пустилася. Скажу я слово й за неї.
Перший селяни н. Ая тому не вірю. Вже як котра жінка така вдасться, то ти її й ланцем до дому не прикуєш. І дітей покине.
Перша жінка. Не слухай того, куме, бігме, не слухай! Діти — велика річ. Діти — половина матері. Одна половина може би й рада піти, позволити собі, а друга не пускає, кричить: «А ми, мамо! А що з нас буде?» І не пустять тамтої половини.
Микола (входить з фляшкою і ставить її на столі). Ось вона! Ось наша радість! Ось одинока потіха. (Піднімає фляшку, телепає і знов ставить.) Повна, вистане нам! Ану, кумове чесні, сусіди мої приємні — дай нам боже здоровля! (Наливає, п'є і пускає чарку кружляти.)
Бабич. Куме Миколо, ген, кумеї
Микола. Га!
Бабич. А я би тобі, куме, щось сказав, та боюся, щоб ти на мене не огнівався.
Микола (сідає коло нього, обнімає його за шию, плачучи). Кажи, кумочку, кажиі Ти в мене найближчий сусіда, ти мій порадник. Говори!
Бабич. Ти, куме, — не в гнів тобі кажучи, — занадто м'який, занадто податливий.
Микола (хитає головою і тяжко зітхає). Ой так, так, занадто м'який, занадто податливий.
Бабич. А вони бачать, що ти такий, та й тобі кілля на голові тешуть.
Микола (хапає себе за голову). Ой тешуть, тешуть! Аж у мізку лупає! (Плаче.)
Бабич. Цить, куме, фе! Не плач! Не будь дитиною!
Микола. Не бути дитиною? А то як?
Бабич. Ти б узявся до своєї жінки троха остріше. Похрупостів би на неї, погрозив би, а то й ударив раз, другий. Знаєш, жінка так, як коняка, любить батіг, а без нього зовсім ледащіє.
Микола. Ой ледащіє, ледащіє.
Бабич. Ну, і до сього Гурмана ти постався. Що то він завоював тебе, чи що? Покажи йому, що ти в хаті господар. Закажи йому бувати у себе.
Микола. Ой просив я його, та де тобі, ще й сміється.
Бабич. Просив! Бійся бога, куме, хто ж

читати