Завантажити

*
 
цей час – як обростання хвилями.
по колу ширяться тіла.
і лиш деревами похилими
відпочиває омела.
 
стікають крильцями до кореня
хіба мурахи золоті
і засинають, упокорені,
в непокорованій воді.
 
підеш по горло в темінь ликаву.
як дріж холодний по спині,
канонізовано великими
здаються кратери на дні.
 
опалені або відламані
сліди отетеріють вглиб,
де відобразились на камені
гортанні силуети риб.
 
ще мить, і вал накриє голову, –
і я не знаю наперед,
чи відкладусь у цьому колові,
чи допливу до тих дерев.
 
і буду в омелі зманіженій
надію важити малу,
допоки хвилі не піднімуться
і не накриють омелу
 
 
 
ALTERA PARS
 
 
*
 
сокиру в руці не догледиш – вона не сама,
їй ближче до неба на ідиш отари і трави.
стискаючи губи, вивищуєш в кутиках славу,
і тиша гіркава, як пава, по небу сплива.
 
судома не втримає знічену крихту держави,
що – тінь морова – з волохатих колін вирива.
губи її щиро, щоб жниця не стерла слова,
бо з губ золотистих уже тятива кучерява.
 
коруючи в простори – мощі чи моці в шлеї, –
уривками ранку – над степом, над возом, над мозком
окрилює лоскіт – вертаються з поля рої.
 
над колосом хльостко, над білим бердичевим хльостко.
рубай поворозки, з розмаху – рубай поворозки…
до стертої млості утримуй в долонях її 
 
*
 
що торговця у храмі зупинить вода,
що на денці долоні церковця руда,
що зникомі приходять сюди по слідах
невідталого крику, –
цьому віра віднадить, бо віра сліпа.
золотий поводир притуливсь до стовпа.
тільки голос його по камінню ступа
на вкраїну велику.
 
а нічийне каміння, хапке як вогонь,
язиком прилипає, пече батогом.
скільки тої вкраїни у горлі його –
лиш півкварти на денці.
оселедцями з ночі комети рясні.
пацюки запашні. і жінки запашні.
свищуть пальцями в очі, горлають пісні
східняки й западенці 
 
 
 
 
 
 
*
 
упоперек душі одні і ті ж овації,
киргизи в рушниках, вечеря і самум.
дописаний вінок зневажує Горація –
самому ж одягти хіба лише на глум.
 
пелюстки і листи в розлогому перетині,
їх рустикальна тінь вихлюпує в кумис.
і вітром не риплять віконниці веретяні,
і обруч золотий над стійбищем завис.
 
до піднебіння од прилипли відображення,
хурми і часнику окрушини блищать.
ти витираєш піт і слухаєш поважно,
як в дальніх комишах самотньо стигне чай
 
*
оселя пізнього Тараса.
вітрильце з мармуру, царі…
і понад мороком і часом
немов дерева угорі
 
вертаються.
і на долину,
на дах солом’яний, на сад
вишнева паморозь нахлине
і не повернеться назад
 
*
 
чого тобі, зимо: з полону ідемо.
подовшало розмов, як вигинів на карті.
окріпли ґражди слів у кутиках розмов,
як патетичний шов на тріснутій кокарді.
 
і притча з полину про листяну війну,
про мітки на стіні, обмочені у хвою, –
про трою, що її врятовано до сну,
аби на денці сну поруйнувати трою:
 
трояндову її – з дзеркальних кучугур,
з болотяних люкроз, притулених на біле, –
коли раптовий крик відлунює об мур
загублених вікном, усе ще уцілілим.
 
чого тобі іще: безодню на плече,
чаїнку осоки і хриплого туману.
і хай не по щоці остання міць тече,
по снігові – нехай, а по щоці зарано
 
*

це місто – Господи – в траві по лікоть.
на білих вершників замало ліку.
тулитись крихтами на прю велику –
і міць колишеться в лимани рас.
чи стане голосу шаліти строго,
чи знову зважуся лише на стогін,
повіє приступом, і бухну в ноги.
altera pars
 
це місто – Господи – в душі по горло.
синці за вежами ячать начорно.
слова стираються, неначе жорна, –
так близько тулиться їх тінь до нас.
виходять першими ченці і діти.
їх пальці тужаться від спертих літер.
поразку вічності підпише вітер.
altera pars
 
ОЖЕЛЕСТ
 
 
*
 
днинськи ця настояна вода
нас оберігала од лукавого.
час тікав, як риба із-під каменя,
з кожним кроком душу коротав.
 
я колись так само оступлюсь.
Боже, з ким помірятися б часом!
скроплюючи землю оком ласим,
хтось помітить первозданний туск
 
і воздасть, як літеру із пліч.
майже вічність маслаками світиться…
гляньте: витікає. просто в ніч.
ну а далі… далі де їй дітися
 
*
 
вбивати правильно не так:
землі коричнева п’ята –
по горло в краплених полях
задикувалася земля…
слова однакові – згадай,
проказа

читати