Завантажити

швейцарська фотохудожниця, одна з авторів проекту “Не тільки шоколад”, що демонструвався у вересні-жовтні 2002 року в Ґалереї сучасного мистецтва (Сороса) в Києві. Свою експозицію Андреа готувала спільно з низкою швейцарських, німецьких, польських та українських письменників. Саме для цього проекту й написано текст.
НАВПІЛ
 
1.
 
повстанців, як мурах, не тисне листя матове.
у проміжку листань їх білі черевця
проблиснуть крадькома, і навіть автоматами
не дострілятись до припухлого лиця,
 
не вгледіти, яка вода в колибі каменя
судому доторка до зголоднілих губ,
які тонкі слова у буковім обрамленні
перетікають з них на перегнилий луб,
 
до кого цих повстань наміряно по котики,
щоб тільки мурашва й сховалася в траві;
прогорнеш листя мли на теплій голові:
там золоті гриби в кашкетику екзотики
 
повстануть до колін, а від коліна зась:
засліплений обцас травою і потравою;
мурахи молоді у бій виходять лавами,
а жодного не встиг розгледіти в анфас
 
 
2.
 
інтервенція листя,
пора віддирати кору.
покоритися місту,
як власному міхуру.
 
де навпочіпки небу
постали ні тля, ні тло.
і останню амебу
розплющити западло.
 
розкриваючи шкіру
і виївши все дотла,
заховатися звіру
вже нікуди.
а пора
 
*
 
Від уміння мовчати позначується мовчанням.
від чаїного крику у небі туга борозна.
ти покинув крізь землю свій тихий нічний почаїв
і тулився до серця, з якого зійшла вона –
ця країна в намисті, в корості, в капусті з хроном,
ця безлика ікона, де з вуст проступає шкло…
 
ти самим лише криком оновлюєш цю ікону,
і тоді розумієш: обличчя там не було
 
 TEMPОRIS
 
СТЕФАН ЯВОРСЬКИЙ. 1709
 
було Тобі, Господи, миром мене спокушати.
навздогадки глині уже не доскочиш спокус.
держава сьогодні тонка, як бджолиний укус,
і кара в долоні – як віршника томик ошатний.
 
до клоччя гіркого ця проповідь царству на мус.
петром на івана хіба хрестовиною жати.
тоненька вкраїна зміїться над овидом стятим,
та навіть ченцем я до неї уже не вернусь.
 
хіба патерицею в небі себе відозначу,
розкрию карпати на шпальті, де втрачено час, –
хіба це спокуса, якщо її вічність не бачив…
 
а доки притулиться голос, як хрест до плеча,
я від безімення у Бога попрошу ключа
і проповідь тихо назву не хоралом, а плачем
 
ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА. 1773
 
зображення пилу стоїчно нагадує пил:
це майже потреба – приречену землю топтати.
окраїна листя така ідилійно картата,
аж місце розплати не в змозі проґавити крил.
 
земля, за яку осипається іній на латах,
коравіє глиця, стирається в небі ковил…
за куряву серця відважуєш тінь голови –
на денці жорстви – супокоєм в чотири карати.
 
до кореня топчеш, і голосно гнеться земля.
того, хто тікає, усе ще можливо ловити,
а хто зупинився – того і не вгледиш здаля.
 
чого тобі, серце? напровесні квіти чи квити?
пручається в горлі остання потреба любити.
під ноги течуть соковиті від поту поля
 
ВАСИЛЬ СТЕФАНИК. 1933
 
сказав би кому свою правду – на вітер чи так.
вона непомітна, їй майже не вкриєш очима.
солоні, як небо, ці пагорби знову гірчили
під ликавим плугом, що поре дорогу навзнак.
 
відваживши з пращі – якби там не жала, а жили –
півслова кривого на свій осоружний тартак, –
хіба пропече золотий до німоти первак
усе, що гризоти до хрускоту не доточили.
 
сказав би, а знову стискаються в горлі слова
в єдиному звуці, який до паперу не липне –
і бризкає вдосвіта мозком в софіт голова.
 
виходжу до світу: яка ця дорога велика.
їй майже не треба ні речника, ні чоловіка.
вона і без правди моєї давно нежива
 
МИКОЛА ЗЕРОВ. 1937
 
ці надужито кволі небеса –
їх сонна міць навздогадки бісила.
яка зима! яка душа красива
мій наголос від голосу спаса…
 
ще б слово причаїлось під настилом,
аби його не схибив навіть сам:
невже б допантрав споконвічний злам
тонку природу людського безсилля.
 
невже б не спокусився на обряд
приниження, що рясами нічними
їх попіл відокремить від наяд?
 
якби я був – невже я був би з ними
і строфи шикував би горлом в ряд
відторґнуті – читай неопалимі
 
МИХАЙЛО ЯЦКІВ. 1939
 
в січовім маєстаті останній прихисток –
жебоніння води з паперових криниць.
це ж яким несусвіттям розпластатись ниць,
аби визбирать в небі роздерте намисто.
 
дзеленчання приречених варте границь –
ворожба не позначиться нервом, ні хистом.
декаданс горобця, що прижився над містом
під орудою істин таранити птиць.

читати