Завантажити

може ладнати похід –
все одно їм корона, а іншим корони лічити.
недоперчений птах візантії, що звався учитель,
в тому небі насправді не міг засколобити слід.
 
за варшавою сходяться інші – їм денце варшав.
ці вершини насправді вошиві на їхніх европах:
щу смердить голосніше, ніж репаве слово душа?
 
я б коня повернув по болотах, де сивіє сопух.
тільки влади давно вже неміряно в нинішніх совах.
булава на засовах і небо прогризла іржа…
 
 
ПОЗА ЧАСОМ
 
ТРАНСКРИПЦІЇ МАКСИМА БЕРЕЗОВСЬКОГО
 
1.
 
такі посходилися повені,
що й досі голосу повну.
але навіщось очі сховані
надсадно каламутять дно.
 
гірчання скочується високо –
туди, де залягли хоръ.
природа ділиться на висівки,
вони спливають догори.
 
долина прощею видзвонює.
іще б яка зоря зійшла!
невже це саме та гармонія?
чи омела?
чи омела…
 
2.
 
до знічення лише єдиний крик,
до значення – його пересторога,
коли у ноги кланятись відвик,
щоб тільки Богу кланятися в ноги.
 
дзеркальний іній в провисанні нот.
вага навзрид розгойдується з осені.
на цілий світ звучить хорал непрошений.
йому, здається, більшого дано…
 
відгасне разом – розум – ризам – різь –
окличних – знаків – істина – прилизана…
переступаєш хату – входиш в ліс.
палац переступаєш – може виженуть.
 
 
 
 
3.
 
а ми таки зневрочені, та й годі…
навприйми снігу слухати пора,
як догорає іскорка насподі,
немов сама собою догора.
 
іще заясно з-під лиману неба.
ще сніг, як знать до ночі не зійшла.
ти помолився – що тобі ще треба!
…тепла?
 
*
 
повторюю тричі прирослі до неба слова.
їх мало би бути утричі – як мінімум – більше,
але тільки віршам дано заперечувать вірші,
як першим прочанам покоїтись у головах.
 
не слово було попід шепотом наприкінці,
навколішки сонцю, яке нахилилось деревам.
до лева і змія приносили змія і лева,
і сльози, як лози, фальцетили в такт по лиці,
 
або по обличчі, або поза ними двома.
благенькі, як лози, якими шмагати благали.
не слів, але мови під небом, як завше, замало –
на мову намова, як в хлібі полова сама.
 
повторюю тричі – четвертого разу зійти
грозилися зорі навпричіпки в небо чи просто,
а тільки потреба до лева призначити простір,
до змія корону, до вірша засохлі листи,
 
чи може листки, або листя, чи просто папери,
чи просто прочани, чи просто під небом, чи в такт.
повторюю двічі, а третього разу не так –
аби прочинились, а не розчахнулися двері
 
 

*
 
промінь, що відбувся від стіни.
ліс, що перерізаний навпромінь.
під червоний комин звірини
набуло відваги в цьому домі.
 
день місили теплий і масний,
стіни від порога городили,
і здавалось, що жили вони
в тому, що надточували жили.
 
та комусь одному за поріг
досить було вийти на світанку,
як зі стелі обривався сніг,
вітер бився лобом об фіранку,
 
глина замерзала на вустах
швидше, ніж встигала наростати.
порожнеча – радше пустота –
голосно просочувала з хати.
 
потім знову темні жорна жил
днинськи сонні стіни розсували,
і ставало більше тих, хто жив,
так немов життя було замало.
 
променем кривавила стіна.
ліс рубав дорогу вайлувато.
крізь червоний комин звірина
вилітала на ніч в небо спати 
 
 
*
 
ще води солоні змели черепи росомах,
і глина червона просилася в труби і карцери.
ще змахом крила чи зусиллям розкритого панцира
вигойдував берег печеру, котра в головах.
 
ще невідь на кого блаженство і вигони літ.
причина зображення тихо змиває полотна.
обабіч безодні дорога знайтися не годна,
лиш богоугодна зоря ніби куля в софіт.
 
останками крику відкладені білі пласти.
пливуть росомахи – на світло ці неводи білі.
відригує пам’ять з породи серця задубілі,
і з неба готова чергова рослина зійти
 
*
Олегові Солов’ю
 
вона – ріка, і це не перемелеться,
не перетреться, що вона – ріка:
під білі руці горнеться і стелиться,
і над овиддям горнім не зника,
 
над глинищем тривкої меланхолії,
над тугою, що млосна і туга, –
над берегом, що твориво спотворює
і твориво ж таки оберіга
 
 
*
 
епідемія простору все ще тріпоче умами,
за державою снігу усе ще столиця сама…
їм і жити замало, і солодко жити замало,
та пожухлі вітрила ще й досі борей обійма.
 
сторонцями тюльпани – як бризки, порослі степами,
як огуддя війни, що не втерпіло слави її:
позолочену крону уже не

читати