Завантажити

 
я задовго живу, аби слив органістом.
розментрожене небо, прикріше за ніч,
не воздасть отруїтись во славу троїстим.
 
розметна й схарапуджена зграя каліч
догризає навздогадки пущену січ:
танець зношених тіней над їхнім каліцтвом
 
ВОЛОДИМИР СВІДЗІНСЬКИЙ. 1941
 
історія схожа на крапельку відьми,
спочитого в серці давно не дістане.
над вищим від листя приреченим станом
подібний до голосу внадиться: їдьмо
 
на станси промоклі, на темні каштани,
на сни, що зійшли покурить за ворітьми,
до снігу, що вміє означити притьма
надламану казку вечірнього тану…
 
заблизько ці люди, ці речі, ці кола.
війною душі не затерпнеш війною,
що жимолость першу подужати квола.
 
і доки це небо приходить за мною,
до серця бодай притулитись постою –
яке в нього серце тремтливе довкола!
 
ПАВЛО ТИЧИНА. 1954
 
їх невидимі прапори ще відкриті земним спокусам,
і пристанища темно-русі пам’ятають оскому гри.
тільки скали сточила гусінь, і просмолені хутори
зачаїлись на дні гори, вже й не вірячи, що озвуся.
 
вже обмеження на пристріт неспроможні одлити стріли,
доки тіло перейде вбрід, охолонувши, інше тіло.
невситимі прийшли з землі і насититись не схотіли –
перевага злічити тлі обереги посоловілі.
 
я годив їм чи не годив – не судити вам цю облуду.
непосвяченим навіть дим до зорі проїдає груди.
з-перед люду причетність суду пахне місяцем молодим.
 
адже скрізь, де зринають люди, уподібнюється цей дим
закосиченим їхнім снам, поколінням їхнім рудим.
тільки хто їм нагородив, що я справді служити буду
 
 
МИКОЛА БАЖАН. 1962
 
(це ж яка озарінь напросилася третього дня.
це ж яку непричетність означують леза і стопи.
це на тлі конотопа не менше ніж три конотопи,
обірвавши оздоби, на плаху спинають коня.
 
навсібіч козаками штахетів обклеєні стропи –
веремія зітхань, спантеличена посохом дня.
буркуном вороним закосичене вівтареня.
то копають цей світ під фундамент, немов під окопи…
 
їх не менше, ніж голос, що проситься меншим в траву.
потерпання історії вщерть потерпанням історій:
я не з того острога собі осторогу зірву.
 
є багато простертих, а кажуть – великі простури.
упираються в бані ці схрещені сходи на хори).
під облатку покори викреслюю першу главу
 
 
 
МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ. 1963
 
На дачі під Москвою, де я живу,
на товстих соснових колодах написано
губною помадою, що її взяв
у своїх невісток Максим Тадейович:
“Поезія не вмирає. Рильський”.
Це було за рік до того, як він помер.
Зі спогадів
Івана Семеновича Козловського
 
до пізніх крил вуста недоточимі.
а глиця тихо сунеться в очу…
до клопоту півсерця доточу –
марчить душа, як в ночі горобині.
 
міста зімкнулись. вже не долечу.
тут інший час, тут інший бік причини.
зійшли зірчисті на коштурик глини,
а я про це коли востаннє чув?
 
беріг і плакав, ранив і беріг.
ще б розквитались тіні од колиски,
аби знічев’я не звеличив їх.
 
і ті, що близько, – ті занадто близько.
уже й трилисник на долоню ліг, –
а все таки: “…не умирає! Рильський”
 
 
ВАСИЛЬ РОМАНЮК. 1995
 
як тихо й довго сходяться на пласі
сповідники моїх ребристих плах.
ця самота – удар ногою в пах.
як лоскотно стікає кров по рясі.
 
вершителі, де за хоругву страх
у вишиваній скрився іпостасі…
з-поза млина молитви свинопасів
ще не поснули: глина на вустах.
 
не правив ними – пастор уночі
видющий тричі. він зове – і прісно:
там голови чи коси на плечі?
 
у келії, у камері облізлій,
у патріаршім камені – затісно.
над києвом зловісно сплять сичі
 
  
ВАСИЛЬ ГЕРАСИМ’ЮК. 2000
 
я маю знати кожного в лице –
дощів імущих і життя імущих, –
коли не звірина вертає з пущі,
а в китицях червоних деревце.
 
коли покару об траву не злущиш –
там гадина, що двійко маток сце.
ще внаджусь дерев’яним топірцем
застерегти їх душі невмирущі.
 
ще знаю їхні вина і жалі
здоймити, як невинних до купелі.
ще з цього ґруня всі хрести малі.
 
а як до плеса опливуть форелі,
і лиш слова застигнуть на тарелі –
прийдуть пророки, сядуть при столі
 
БОГДАН. СОФІЙСЬКА ПЛОЩА. 2002
 
місто майже таке, як хотілось його відлучити.
обезранені пальці судомно курличуть на схід.
відпочити б від неба, допоки покришиться лід
і облатки боліт відобразять зірки нарочито.
 
чи покажу миритись, чи

читати