Завантажити

рук така сама:
за одержавлений малай
хіба вхопитись обома.
 
любити правильно не так:
цей час, ця жимолость, цей знак
червоний з білої води –
не відведи, не відведи.
із перестиглих трупом гір
нехай приходить цар чи звір,
хай витискає час на пні,
як бриндзу з патоки чечні.
 
прощати правильно не так:
душа їдка, як аміак,
розпоряджається сама
переступами обома;
втирає руки об штани
і не питає, де вони –
вершителі і кучмачі,
що губи гострять уночі.
 
вмирати правильно не тих:
трава межъочі, під дих,
під голову і на коня –
нехай відгадує чечня,
чий сон і голова чия
в долоні замість малая,
в долині синього ключа,
де гір немає на плечах.
 
там обважнілий, як кулак,
іще здригається борлак
і, вмитий голосом твоїм,
чекає, як дожити їм
 
*
 
держава, у якій зима подібна до
сухих волових жил, що пахнуть маскхалатами,
в румовищі опіль, у нервищі водойм
усіх переживе і свій окраєць братиме
губами обома:
 
за ягоду, за млость,
за тінь горобини, розчавлену об китиці…
ще б тіло привести, ще б збтілом укритися.
…ще б знати, що воно лиш збтемна здалось
 
 
*
 
нічийний страх на кожне дерево –
трава доскочить до трави.
і зівота перед куделею
пушкъ замацує, як шви, –
 
лише б не умлівати зо сміху,
згорнувши пальців машкару.
щербате веретено поспіху
транжирить профіль по стволу.
 
оказію за мізансценою
не зрозуміють, не простять,
і над розрізненими венами
старозавітна буква …
 
заблисне, ніби розпросториться
чи розпроститься з усіма:
горобина в долоні совісті
страшніша, ніж її нема.
 
спасіння схоже на метелика,
що крила крихтами протер.
чого ж тоді уся гамерика
надсадно ломиться в партер?
 
чому, – навприпічки зголошені
в цій пряжі-упряжі прожить, –
перефарбованими вошами
трава як витрава кишить?
 
а мжичка журиться виставою
якої днинськи не було.
нічийний страх стволом заставили,
а й досі мріється – столом
 
*
 
як довго ці дні переходять межу за межею,
і сліду не видно, і видива окрай душі.
за літери глею хіба відкотив лемеші
обранець примари, що сіється голос за нею:
 
за літепло Боже, – і горнеться в ґлоди туман.
якби на часинку – навзаєм – повірити ґлоду…
витримуєш знову долучену з лона природу,
плекаєш породу розкришених з каменя ран
 
і дивишся в очі – природжено, як чоловік.
ув сотні очей, що самі настрахались очима.
не час, а часник поміж ними чи разом із ними.
чого ж йому з ока так голосно сочиться сік
 
*
 
ламких, немов полин, дорослих, ніби дощ,
ти просто вибирав у приписі нічному,
щоб, кришталевий крик зібгавши на солому,
означити хрустке як істина: здалось.
 
означив… а вода тулилась до води
і гудила не тих, кого шукали тричі.
на білому лиці ховалося обличчя –
подалі від біди, подалі від біди
 
 
*
 
глиця з долоні повільно стирається потом,
крекче з корінням – як світ – іменами вперед.
осінь приходить і тихо питається, хто ти?
з горла осоту ображено сочиться мед.
 
майже загубиш цю землю в гірких зелепугах –
десь поміж них закотилась, почезла в траві…
жовті окрушини: стеляться оси над лугом,
тонко і довго літають, неначе живі
 
*
 
відпугутькали перші провісники,
зарясніли дощі рятівні,
вітер сонно погойдує мізками
і полумисками вогнів;
 
згасли кратери листу сипучого,
мить згорталась, як вуж в комишах;
перебудемо чи перемучимо –
доки кришиться в пальцях душа;
 
доки верес не зайдеться вереском –
ще тріщить сухота на губах;
доки з римського мармуру вернеться
поруділий від вічності птах;
 
доки зболена крихта поезії
порсне в просвіт, як з порхавки дим,
і над музами, ніби над лезами,
запах мирту здається рудим,
 
і босоніж гойдаються лілії,
і не з терну, а з лавру вінки
упродовж ритуальної лінії
віддалятимуться від ріки
 
  
ТЕКСТ ДЛЯ ANDREA LOUX*
 
кацапи, акы збїди.
ачей
не діждуться причинної облави.
ще путь безбрежна до косих очей
не достосує дотику, ні слави,
 
ні слабости: видіння versus млость.
викапують
і шкіряться крізь зуби,
що є остання згуба на погост,
а все одно остання або згуба.
 
це ж скільки розплодилось тих видінь,
аж прорізи давно не в’яжуть лика.
 
зникома пика. незникома пика.
і гейби навіть вт…шитися лінь
 
* Andrea Loux (Андреа Лу) –

читати