Завантажити

— То наш командир. Він поранений.
— Заведіть же і його, сердегу.
В хаті дід командував, як на позиціях:
— Стара, світи світло. Галько, засунь двері, а ти, Миколо, зодягайся.
І від його слів все прийшло в рух: баба мацала на припічку сірники, дівчинка побігла в сіни і грюкнула засувом, підліток Микола шукав свої штани.
— Сідайте на лави, я зараз. Ти скоро там засвітиш?
— Десь сірники заткнула.
Нарешті баба засвітила світло і заметушилася біля печі:
— І борщ, і каша пшоняна, та все прохололо. Галько і Принеси з комори молоко.
Дід між іншим відкрив скриню та вишвирнув на долівку чорне шмаття. Чумаченко поклав на стіл ложку, тихенько взяв діда за рукав:
— Куди споряджати задумав?
— На вихід з окруженія...
— Тоді зашвиргуй назад. Ти що, на дезертирах підробляєш?
Дід наставив бороду вгору, затрусився, аж калоші захляпали:
— Ах ти ж, розсучий синуї Так я дезертирів скриваю? А ось ходім, я дідів скличу, вони з тобою поговорять, сопляче, як ти Дніпро покидав? Нашу славу козацьку поворив? Миколо, біжи по хутору, дідів скликай. — Господар так розійшовся, що годі вгамувати.
— Стій, не кричи, діду, — просив Дорош, постогнуючи від болю. — Як командир прошу тебе, чекай. Видно, ти дід добрий, радянський дід, тільки почекай. Ну, стій!
Куди там стояти! Дід вицупив із-за сволока бату-ру, якою, певно, не раз повчав свого внука Миколку, загнав Чумаченка між кочерги. Чохов схопив зубами рукав гімнастьорки, давився від сміху, дивлячись, як Чумаченко, відставивши руки, борониться від діда. Погасян крутив ложку, не знав, що робити: захищати Чумаченка чи чекати, що буде далі. Він просто не розумів, серйозно тут люди шарваркують чи на жарт. А дід до того здияволився, що вихопив з-під подушки гвинтівку і наставив на бійців:
— Ану, кидайте ложки, сукині сини! Шагом марш з хати.
— Діду, опусти своє оружіє, — просився Чумаченко. — Що це за життя таке? Німці наставляють, свої наставляють. Поімій хоч ти до нас жалість!
— А будеш мене обзивати?
— Ні, не буду. За що ж такого діда обзивати? З ним тютюнцю покурити, побалакати, — піддобрювався Чумаченко.
Нарешті заспокоїли діда; а найбільше Погасян. Він сказав, що у Вірменії такий дід був би великим начальником у любому місті. Виявилося, що дід — не промах, був на «інпірілістической», вміє лаятися по-турецьки, просити тютюну, знає, як по-їхньому вівця, кінь, хліб, вода.
З Погасяном вони зійшлися через дві хвилини.
— А як там гора Арарат, стоїть?
— Стоїть.
— І турки там ходять?
— Ходять.
— От бач, видно зразу, що чоловік з понятієм. За столом зараз же Погасяна відділили. Дід його рішуче вважав за турка і наказав жінці свинячого м'яса і сала не давати, а краще дати молока з кукурудзяною кашею. Поволі дід охолов.
— Так що тобі треба, командире?
— Нам якби підводу, хоч поганеньку. Важко меяі йти, — відповів Дорош, відчуваючи, як в цій сільській хаті, де пахне сухим хмелем і капустяним листочком, зникає його контузія і меншає жар в голові.
— Підвода буде.
І справді, через півгодини запряжений конячкою віз стояв у дворі. Дід натоптував у ящик сіна, щоб краще було лежати пораненому. Підводу пригнав Микола і вже шушукався із Чумаченком, циганив гранату.
Проводжаючи Дороша, баба плакала і запихала в кишені пироги з картоплею...
Дід помацав у темряві «упряжку», кілька разів обійшов воза. Пес качався чорним клубком по траві, але не гавкав. Дід відкинув його чоботом, усівся біля Дороша:
— Миколка вас повезе. Менш подозрєній. Виїхали з двору. Бійці ішли, тихо перемовляючись. Зорі ще не гасилися в зеленому небі. На болотах стогнав бугай.
Дід скаржився Дорошеві:
— Не дитина, а зарізяка росте: повні стріхи понапихав оружія. Оце перед вашими чого каблучився — точно якусь залізяку вихитрював. Я його і не лаю — у дворі все знадобиться.
Виїхали в степ. Темно — навіть кінського хвоста не видно. Микола припинив конячину, послухав.
— Не бійся, нікого немає. Ланяй сміливо, — підбадьорив старий. — Німець тепер на большаках, а сюдя й носа не показує. А поліцаї навідуються за ку-рами та самогонкою. Та все якісь не наші. З чужих сіл. Скажи мені, командире, звідкіля воно такої погані набралося? За мирного врем'я наче таких не було, а грянула війна — ось і вони. Як чорт з рукава витрусив. Зараз тобі гвинтівку на плече, пов'язку на рукав — і вже воно... А щоб тебе двойною петлею зашморгнуло на радість мамці.
«Веселий дідок попався», — роздумував Дорош, уминаючи смачні бабині пироги.
— Смачні пироги, — прихвалив уголос.
— їж на здоров'я. Нащот пирогів — моя баба перша на хуторі. А ви ж, хлопці, далеченько розігналися? Чи, може, воно вже й хватить? Якби на мов мненіє, то так, що вже й хватить. Мовчиш, командире? Отож і горенько. Ти думаєш, у тебе першого питаю? Моя хата від боліт крайня, через неї вже, мо', полк, а мо', й ціла дивізія перейшла таких, як ти. Усе з боліт крадуться. А я сміюся: чи не відьми болотяні вас там

читати