Завантажити

нього завжди проступало ластовиння, коли гнівався за неправду.
— Як же так? — доводив він. — Хіба ж у мене не було такого випадку, що кінь обрізався на косу і таку рану зробив, що хоч кулак закладай? Таж вилікував.
— А людська шкіра — не коняча.
Дорошеві і справді стало легше. Він попросив води, признався до земляків:
— Довоювався ваш командир. Загнали, як чорта, в болото.
Він усміхнувся, але усмішка не змила духовного страждання з його позеленілого обличчя.
— Нічого, не таке переживали.
Дорош кивнув головою, закрив очі, але не спав, перебуваючи в тому стані, коли людина не може відрізнити марення від дійсності. Збуджена уява живо малювала перед ним недавно бачені і пережиті картини. Бачив курний шлях, вицілуваний сонцем, із тисячами слідів, чув запах пилюки, збитої людьми і машинами, і в тій пилюці бачив сонце, що жарило без милості, без жалю людей, машини, землю, обпалювало до бурої іржі придорожні трави, таврувало сукровицею дозрілі хліба. Картини мінялися, плигали з неймовірною швидкістю: то ввижалося спотворене болем, бліде обличчя німця з рожевою піною на губах, і його руки, що намагаються не пустити собі в живіт гострого і тонкого багнета, а Дорош б'є німця в живіт і знімає з багнета, як наштрикнуту картоплину, німець з криком кудись падає, а Дорош із гвинтівкою наперевіс біжить далі. Тепер бачив Дорош самого себе, горлатого, розпатланого, що тікає від німців у дніпрову воду кольору глини, яка кипить від снарядів і мін і несе непомірне роздуті людські трупи. То плигають перед ним вибалушені очі бійця, що хапає його за ноги,, за одяг і кричить висклявим голосом: «Спаси, браток, спаси!» — але його ніхто не спасає, всі біжать до води і кидаються в її рятівні обійми. То вчувається йому, як шваркають кулі по піску, збиваючи на землю цвіт вербини, а він стоїть на горбах під Ніжином з пістолетом у руці і несамовито кричить: «Стій, стій! Куди?» — а лавина бійців пре на нього, і він уже лежить на землі, збитий нею, і чує глухий даленіючий тупіт сотень ніг. То раптом перед ним розчахаеться земля, і він летить у чорну прірву і тільки встигає впасти, як до нього підбігають чорні чоловічки і починають штовхати попід боки залізними кулаками.
Але одне видіння особливо переслідувало Дороша:
забитий боєць (він побачив у перший світанок війни), що сидів під деревом, опустивши на груди голову, і ніби спав. На плечах його, згортаючись у чорне лоскуття, горіла гімнастьорка, і Дорошеві зробилося моторошно від того, що на людському тілі горить одяг, а людина не кричить, не бореться з вогнем, а сидить мовчки.
Видіння змінювалися одні другими, ще страшнішими, ще жахливішими. У Дороша двоїло серце. Він кинувся і відкрив очі. Перед ним стояло три німці у рябих плащ-палатках і мовчки дивилися на нього. Потім один із них з усмішкою ідіота на лиці простяг руку і заходився душити його.
—За що ж ти мене душиш, гад? — хрипів Дорош, хапаючи німця за груди.
Той продовжував божевільне посміхатися, підморгуючи лівим оком. Тоді Дорош садонув його ногою в живіт. Німець відлетів у кущі, сів у зелене крісло, склав на грудях руки і, покивуючи лівою ногою, заспівав мефістофельським голосом: «У вас жа-ар... У ва-ас жа-а-а-арр», потім схопив Дороша за поперек і пойіс молоти до млина.
— Куди ти мене тягнеш? — відбивався Дорош і скрипів зубами.
— У вас жар, товаришу лейтенант. Ви нездужаєте, — вгамовував Чохов, вкладаючи Дороша на траву.
Чохов не помітив, коли це сталося. Він спав і раптом почув, що хтось сидить на ньому верхи і викручує ліву руку. Сержант скинув лейтенанта на траву.
«Погані твої справи, командире. Жаром від тебе пашить, як від палаючої тайги».
Треба було щось робити. Чохов напхав у відірваний рукав своєї сорочки холодної землі, приклав до гарячого лоба лейтенанта, а сам пішов шукати воду. Він знайшов її у тихій заводі, яку зі всіх боків обступали комиші. Плесо очистилось від туману і було свіжим і прозорим. Від нього віяло жабуринням і тим особливим бочковим запахом, що зберігається в густих комишах всю ніч і розвіюється аж після полудня, коли добре припече сонце і повіє вітер. На одній з водяних лисин він побачив гурт диких качок, що плавали поміж очеретом і шульпотіли плескатими носами в куширях.
Чохов довго милувався ними, пригадуючи сибірські мочари та озера і своє полювання в тайзі. Цей спогад про мирне життя пройшовся по душі тихим болем. Боєць відірвав свій погляд від широкого світлого плеса і зараз же пригадав, чого сюди прийшов. Набравши чистої холодної води, пішов назад.
Дорош лежав на своєму місці і тихо стогнав. Йому, мабуть, трохи полегшало, бо, зачувши шелест кроків, він повернув голову, щоб подивитися, хто йде. Очі його гарячкове блищали, як у людини, яку мучить пропасниця. Забачивши воду і жадібно слідкуючи, як вона плескає з черевика на траву і обливає сержантові пальці, Дорош затрусився, ворухнув губами. Пив він, зажмуривши очі, великими кінськими ковтками. Сержант боявся, щоб вода не пошкодила, і заховав її в

читати