Завантажити

висиджують за ніч? А самого так і давить обценьками. Моя стара кожного дня два чавуни борщу варить і дві макітри пирогів пече. Щитай — польова кухня.
— З рідних є хто на війні?
— Син. Мо', десь під кущиком перезувається, щоб не мулько тікати було.
Щтьма намотувалася на колеса, як сувої повсті, по хуторах сурмили перші півні.
— Спиняй, Миколо, я вже вертаюся. Значить, так, одвезеш їх на Борзенків хутір до кума Никифора. А він уже зна як. Ну, я пішов. Глядіть же, бісові сини, під бабськими спідницями засядете — прокляну. І мій хліб-сіль рогом вилізе. Ну, їдьте вже, їдьте.
Всі підійшли прощатися з дідом, а особливо Охрім Горобець: трясе діда за руку, не дає нікому слова сказати, все сам говорить:
— Ти, діду, як закінчиться війна, приїжджай до нас. Ми тобі таку пасіку доручим, що бочками мед качатимеш. Ти знаєш, яка в нас бджола? У вічко не влазить. Потому — у нас степ, а у вас одно болото. Бджолі квітку потрібно. А у вас де квітка?
— Ну й чоловік. Якби в рот зерно засипав — борошно б вискакувало, — дивувався дід.
Два хутори проїхали спокійно. В третьому напоїли коня, напилися самі. Почали радитися, чи встигнуть завидна доскочити до Борзенкового. Кінь довго нюхав дубову баддю на цямрині, одфиркувався.
— А чого б не встигнути? Що ми — за годину сім кілометрів не проїдемо? Наняй, Миколо.
Охрім обливав водою голову, «щоб спать не хотілось», і, проводячи долонею по стриженому волоссі, стріляв краплями:
— Щось мені таке манжуриться, коли б нам чого не трапилось.
— Пристебни язика.
— Поїхали.
Гострішав житній дух. Забризкана росою дорога м'якла під колесами. Від коняки несло потом і ремінною збруєю. В степу, на півдорозі до хутора Борзенкового, стало ясніти небо. Чорний коваль роздував горно, і небо рожевіло все більше. Будяки понад дорогою цідили малиновий сік. Обзивались перепела. Світла тінь косинцем лягла на степ. Микола підганяв конячину. Дорош спав, зарившись у сіно. Бійці ішли насторожені. Чумаченко димів цигаркою.
— Тихо, як у вовчій ямі... Тут краї глухі... І раптом всі щось відчули, зупинилися. Спочатку Погасян, потім Чохов, за ним Огоньков. Охрім витяг шию, як півень на тину перед «ку-ку-ріку»: всі ясно почули далеке гудіння машини. Вона їхала сюди. Розбудили Дороша. Він зліз з воза і сказав хлопчикові:
— Жми, — і показав на хутір. Миколка погнав коняку дорогою, щез у житах. Дорош махнув рукою бійцям, і вони залягли понад дорогою.
— Якщо транспорт великий — пропусти, малий — бити. Ясно?
Охрім шмигляє через дорогу раз, удруге. Хтось хапає його за шинелю, тягне в жито. Чугай мовчки гризе стеблину. Огоньков сміється з Охріма вголос. Чумаченко товче його кулаком в потилицю, щоб замовк.
Шум ближчає.
Погасян сигналізує, що машина одна, і перший стріляє в шофера, ураганна стрілянина — і тихо.
Тихо-тихо. Величезна, плямиста, з буцаючим зубром машина з'їжджає в кювет і глухне. Солдат лежить на борту, звісивши вниз руку. З каски тече кров. Два петляють житами, відстрілюються. Огоньков біжить за ними, скрикує: «Ой!» — і падає. Чумаченко зводить його, а по житі кров — ссик, ссик. Стебла багряніють.
— Ну, що тобі, що? — кричить Чумаченко. — Куди?
Огоньков біліє, бульбашить з рота рожевим. Під гудзик гімнастьорки потрапив колосок, відрізався, висить, воскові жовтіють зерна. Чумаченко тягне Огонькова до машини, здає Чохову на руки, а сам відкриває дверцята, бере за петлі мертвого шофера, волоче в борозну.
Дорош питає, хто поведе машину. Чугай каже:
— Я, — і сідає за руль.
Коли він дивиться з кабіни, то десь бозна-де внизу стоїть його земляк Охрім у довгій шинелі і каже:
— Може, підпихнути?
Огонькова прошило кулею навиліт. Його роздяг-ли, перев'язують пакетами, відібраними у мертвих німців.
Чугай уже завів мотор: німецька техніка опанована. Дороша пхають у кузов, Огонькова — в кабіну.
— Жми!
Ревище встає над степом. Сонце грає на побитому склі, а Миколка стоїть на возі, щось кричить і махає вслід бійцям подертим картузом.
III
Спочатку Ташань була чистою, тоді зробилася крейдяною, а потім заколотилася, завирувала спідсподу, посивіла. Із-за Беевої гори вилізла хмара, стала у воді темною фортецею, замертво, непорушне, взялась димами, закурілась. Хмара була сливовою, з підпаленими сонцем краями, щохвилі густішала, наливалася вируючою каламуттю, доки не стала внизу чорною, вгорі жовтогарячою, як глина на призьбі. Чорна тінь укрила село і річку, а в провулках між тинами поночіло, хати присіли. Ластівки летіли в тучу, голуби до схову. Сутулились соняшники, а небо кипіло. Верби опускали віти до землі, кутались і чекали, а тополям що! Синіми стрілами в небо — простору хочеться, висоти. Пройшло осоками, закошлатило, змішало, рвонуло верби за коси, — і захлипали віконниці, і таке розходилося, що вихлюпнуло воду з калюж.
В колгоспному дворі, стирлувавшись біля корівника, ревла худоба. Комори, стайні, волярня — все повідкривано, всюди валяються подерті мішки,

читати