Завантажити

Ганьку розбудила радісна думка: «Вставай, Ганько, на базар!». І Ганька радісно встала, хоч до того базару було ще ого! Але в Ганьки й роботи, слава Богу, було – ого ще й з гаком! Лю-юдоньки! Це ж лиш подумати: три кабани в оборі! А в курнику – птахоферма! А це ж треба все те попорати, нагодувати, щоб не кувікало-квоктало-гелготала, і аж тоді бігти на базар.
Останнім часом Ганька любила бігти раненько на базар. Галопом! Як колись, за колгоспу, – на поле. Бо, як було здоров’я, любила робити, а зараз полюбила святкувати. Але свят мало, а базар якраз поважна причина, щоб розігнутися, розправити горба на плечах, походити, подивитися, з людьми поговорити… А то за тою роботою нема коли між собою словом перекинутись. От ще недавно, перед Великоднем – біжить Ганька галопом із сапою вже й не пам’ятає куди – чи то на Миколині, чи на Петрові поля, чи на город до Марусі, а Явдошка Сергієва лементить через тин з лавочки:
– Ганько, голубко, зайди на секунду, посидь коло мене, поговори, я ж тебе вже сто років не бачила!.
– Гой, Явдоню, нема коли, пташко, розсиджуватись! Спасатися треба! Гоно, Доню, бурани бураки глу-у-ушат, спа-асу нема! – лементить Ганька у відповідь, пробігаючи мимо, наче за нею орда женеться.
– Ганько, – ледь не плаче Явдошка, – бурани були й будуть! Нас не буде!
– Будем, Явдошко, пташко, будемо! Гось Великдень прийде… і похристосаємось, і наговоримось! – обіцяє Ганька вже здалеку весело, хоч сама аж наче сердиться на Явдошку: «Як це люди можуть на лавочці сидіти, коли стільки роботи в селі? А прем би й було за кого сидіти, як от в Явдошки, не сиділа б, бо наче якось перед людьми встидно».
Ганька тому й не слабує ніколи, що встидно. Ага, наче її нічого не болить… Болить! І голова, і ноги-руки крутить. Але як це сидіти, коли стільки роботи: і на полях у Миколи, і на городах у Петра і Марусі… Наче совість мучить. А тепер-от совість Ганьку мучить, що не посиділа з Явдошкою, коли та її з лавочки кликала. Так вони й поговорили, й не похристосались – померла Явдошка на самий Великдень… І чого?! Та ж в таких розко-о-ошах прожи-ила… Сірожа, чоловік, все при начальстві крутився… А жалів як! Та й сама Явдошка не перетрудилася… І діти не обіжали… А от – вмерла! А чого так рано, один Бог знає…
Думає Ганька сумно, нашвидкоруч умиваючись над баняком у темному ванькірі. Шкода Ганьці Явдошку, що так рано й безпричинно зі світу пішла… Зате який похорон був… От вже гарнющий! А як гарно ді-іти плакали… Ганька зітхає, бо знає, що за нею так гарно ніхто не заплаче. Племінники – не діти… А як вона, часом, чийсь похорон хвалить, дратуються: «Ви, тітко Ганько, як скажете… Похорон гарнющий! Гарно плакали! Як це можна гарно плакати чи когось ховати?! Похорон як похорон!»
– Е, не кажіт, – вкотре подумки заперечує племінникам Ганька, на своє, гірке й потаємне набиляючи. – Можна запорпати людину, як собаку, а можна – достойно, як… Людину…

– Але чого це я із самого досвітку – за упокій, коли треба за здравіє? – Сама собі дивується Ганька, згадавши про базар. – Скоро вже з’їжджатися почнуть, а я моняюсь!
Навпомацки знаходить рушник, навпомацки втирається, причісується, одягає свій «робочий» халат. Світла не вмикає – економить. Гой, ґвалт! Ганьці треба економити, бо є кому ті гроші давати… Може, хоч одне сльозу пустить… Та й на що те світло світити, коли надворі – білий день? Гой, Боже! День білий, а в Ганьки на обійсті ще й кіт не валявся! А ще ж на базар тра’!
Від однієї думки про базар Ганька веселішає, перезувається з хатніх капці у робочі чуні, хапає відро з бараболею і гайда з хати – порати. Надворі тільки-но розвидняється, село поволі прокидається: то брязне відро коло криниці, то півень кукурікне, то хтось кашляне… Ганька любить таку пору… Тиху, чисту, наче лиш допіру Господь Бог світ сотворив, а сам приліг край неба спочити. А Ганьці треба порати, бо ж – базар сьогодні! А це не шутєйне дєло, – жартує сама до себе Ганька, мимоволі перекидаючись думками на політику. Та що там казати, Ганька вже за те шанує Ющенка й незалежну Україну, що тепер у їхніх Балабанівці базар – аж два рази на тиждень! У середу і суботу. В середу – сільський, коли сходяться на степок до сільради лиш одні сільські люди – хто з чим має. І ярмаркують: один одному щось продають, а частіше – міняються: ти мені сала шмат, а я тобі – сметани ринку. Ганька теж має ґешефт: її яйця – нарозхват! Бо хоч кожне у селі має кури, але ж є кому і їсти ті яйця! А Ганька смажені-яєчні не любить. Ганька – молочна. Тож щосереди несе на базар десяток тільки-но з-під курки яєчок, а з базару додому – слоїк сметани. А потім цілий тиждень розкошує…
– І це твої братові з братами і фермери-плем’яники не можут дати тобі тої сметани? У них же – по п’ять коровів! А в Стьопика – ціла короварня! Ти ж на них робиш, як чорний раб! – часом чіпляється до Ганьки по дорозі з базару її товаришка – така сама лиходолиця-самітниця Гафійка.
– Можут. Али я купляної хочу, – відказує безтурботно

читати