Завантажити

фермерством… Однак церква не йде Ганьці з голови.
– Але як і кому про те сказати – от в чом вопрос? – радиться сама із собою Ганька. – Але щоб розумному, бо ще насмішки будуть строїти… Є такі, що їм розум не завадить і з Бога насміхатися...
Думала Ганька, думала і надумала зайти в сільраду, але не спеціально, а наче мимохідь, по дорозі заглянути, як буде в лавку по хліб іти. Бо ж нема куди більше звернутися! А вище кудись добиватися – нема в Ганьки нахабства. Чого доброго подумають: о, ще одна баба Параска об’явилася керувати!
Ганька як у воду дивилася! Не встигла до кінця думку голові сільради доказати, як…
– Це вас, Ганно Трохимівно, громада уповноважила на таку петицію, чи ви самі? – питає хоч і строго, але обережненько голова – Славко Митька Данила Михалкового. Авжеж, синок, того самого Митька, з яким Ганька до школи ходила, а після армії він свататись до неї приходив, але вона не схотіла, бо любив хильнути… Та й досі не проти.
– Чи може, вам мої опоненти підказали? – допитується голова, натякаючи на Миколиного Володьку, який теж висував свою кандидатуру на цю найвищу в селі, і, кажуть, хлібну, посаду, але Ганька наче й не чує, бо, як казала покійна головиха їхнього спочилого в Бозі колгоспу, не за дебатами вона сюди прийшла.
Тож голова або скумекав, що перед ним не така вже й проста баба, або згадав, як вона ще недавно гонила його разом з іншими хлопчаками із свого садка – яблука пірив! А от, нівроку, виправився, тепер усьому селу голова! Життя йде… Діти ростуть…
– Життя підказало… і душа… Та й по людях, чую, скрізь церкви ставлять… – відказує Ганька теж обережно, бо ж не знає, що у цього голови – в голові?! А по очах не видно, бо ж у вікно дивиться. Ганька й собі глянула: гой ґвалт! Школярі під самісінькою сільрадою у кущах пиво п’ють! А матюка-а-аються! Мамочко! А глупості які блемкотять! А голова слухає і хоч би що! Наче так і має бути…
Бачать Ганька, що нема з ким говорити, перехрестилася, витягнула з гаманця усе, що залишила собі на хліб до наступної пенсії, поклала на стіл та й каже:
– Нате! Як будете десь дальше, в городі, побачите церкву, зайдіть, поставте свічку за прощення гріхів цим дітям і їхнім батькам, що так навчили.
Та й пішла в двері.

Після тої святої офіри Ганька пару тижнів без хліба сиділа, на борщі й бараболі. Нічого – не вмерла. І не схудла, бо вже нема куди худнути. В родичів не хотіла позичати, бо до позичків не привична, раз, а друге, якось невдобно, скажуть: о! одною рукою дає, а другою забирає! А Гасі боялася й загикнутися, бо як зачне! Але той шпіон сам рознюхав:
– У тебе шо – й кришки хліба в хаті нема? Ти шо – на дієті чи тим своїм експлуататорам віддала всьо до копійки? Авжеж!! Я ж бачила, як Світланка нові тухлі на базарі приміряла! А Людка – спідничку – по саме «вище нікуди», дивитися стидно! О-о-о-ой, не мо-о-ожу ви-итримати! Ой, лопну! Я ше такого в світі не бачила, щоб людина сама себе так ни-и-ищила!.. Голодом морила… Раді чого?! Щоб якесь шмаркотиння вже не знало, шо на себе чіпляти?! А в рядовинні й чунях, як наші мами дівували, йому мулько? Або, як ми – в балетках і сатинчику?! Ой, повбивала б!!!
Щоб порятувати від погибелі свій рід, довелося бідній Ганьці признатися про церкву. Гася, таке почувши, аж наче злякалася, щось довго собі думала, а тоді й каже:
– Нє, Ганько, шось я з тобою нічого не понімаю: або в тебе не всі вдома, або ангелів повна хата…
Та й пішла з хати, за голову взявшись…
А через кілька днів приходить, каже:
– Чула, Ганько, від людей – об’явив голова сільради усім гроші на церкву здавати.

– О! А це шо погуркотіло? – кидається Ганька до вікна. – А шо?! Базар з’їжджається, а я ше вдома!
І притьмом – до шафи, вибирає із акуратного стосику хусток свою улюблену, жовтогарячу, «шерстяну», акуратно завиває гладенько зачесану, вже зовсім сиву голову, і ніби чує за плечима голосок другої племіннички – студентки Світланки:
– Тітко Ганько, чого це ви не покраситесь?! Не причепуритесь?! Оно Людмила Гурченко! Набагато старша за вас, а ще як дівка! І зачіска модняча, і фігура – супер… Уже, читала в якомусь журналі, двадцять операцій пластичних зробила! А ви замотаєтесь як-небудь і ходите… як баба!
– Хай Бог милує, Світланко, від тих гопирацій і від такого життя, як в тих гартистів! Мені раз гапендиціт вирізали, до сих пір не можу до пам’яти прийти, а це ж, лю-ю-юдоньки, кажеш, аж двадцять гопирацій перенесла?! Ото вже в людей є тяжкі роботи – постарітись по-людськи не дадуть! – жахається Ганька щоразу, почувши від Оксанки про бідну Гурченко чи Аллу Пугачову, яких племінничка їй у приклад ставить. А в душі дякує Богові, що не найгірша ще в неї доля, і що їй самій не треба так гі-іренько катувати себе з тою красою, та ще в таких літах, коли вже зовсім не інтересно.
– А крім того, це ж які гроші платити треба! Зараз у лікарнях укола дурно не дадуть! Чиряк не виріжуть! А це ж – перешити заново

читати