Завантажити

спідни-иць! А жакетів! А чо’ не купляти, як є за що? Є ж пенсія, хоч і мінімальна, але Ганьці вистарчає. Вистарчає, хоч Гафійка й перекривлює її: «Ага, вистарчає… від слова «старчиха»!» Наче забула Гася, як їм тяжко треба було на бураках чи фермі нагорбатитись у тому колгоспі, щоб хоч половину заробити з тої суми, що тепер задурно дають! Е-е, зараз Ганьці – добро-о-о! Ото вже добро! Усі нарікають: тому того бракує, тому – іншого. А Ганьці всього хватає! Одних халатів у неї зо три. Новісінькі. Лежать у шафі, бо куди їх вдягнеш? На люди не вийдеш, бо, каже Людка Марусина, некультурно у халаті по селу ходити. Хоч ті жінки, які не знають таких законів, ходять. Але Ганьці, знаючи порядок, якось невдобно… А до свиней – шкода… Бо халати такі вже гарнющі, що аж очі вбирають, бархатні, квітчасті… А свині, як вона переконалась недавно, не дуже розбираються у красоті. Або не звикли… Вже так було. Вирядилась вона якоїсь неділі в ружевий халат та й пішла свиням їсти давати, а вони, дурні, – у вереск. Збилися в купу в кутку хліва, їсти не йдуть! Ціла комедія! Петрова студентка Світланка казала, що то в них стрес був. А все тому, казала, що свині звикли до її заповзаного-замацаного, аж чорного фартуха, а тут – ружевий халат! Може бути… Видко, подумали, що якась чужа пані прийшла їх на продаж везти, чи до різника вести. Хтозна, що та бідна скотина собі у своїй голові думає…
Ганька усміхається своїм думкам, хоч продавщиці на базарі цього не люблять, десь-то, думають, що з товару їхнього насміхаєшся, чи з них… Але більше тому, що їм самим не до сміху – їм треба товар збувати. А тут якась жінка, наче й недурна, ходить, посміхається знічев’я. Ганька продавщиць понімає, тому не обижається, коли одна з них каже наче привітно, а насправді з притиском і натяком:
– Не ходіть, тітко, і не мацайте, а щось купуйте, бо скоро будемо згортатися-збиратися!
А що купляти, коли у Ганьки усе є і то по п’ять пар і по десять штук? Але Ганька продавщицю понімає, тому й каже, не сердячись:
– То дайте мені госьо цю прищепку…
– Одну? – лізуть у продавщиці очі рогом.
– А скільки їх треба… – й собі дивується Ганька, у якої тих прищепок ціла шухляда в столі.
– Тітко, йдіть к чорту… – шипить продавщиця, готова Ганьку роздерти, але Ганька не сердиться, бо понімає її. І спішить виправитись:
– Тоді дайте десять…
Продавщиця приречено зітхає і подає Ганьці рівно десять прищепок в упаковці.
«Хай будуть. В хазяйстві пригодяться», – розраює себе Ганька, кидаючи в барвисту китайську торбу свою першу покупку. А що робити? Базар на те й базар, що на ньому, хоч-не-хоч, а треба щось купляти, бо люди подумають, що в тебе нема грошей. Боже сохрани! Навіть Гафійка знає, що Ганька ніколи без грошей не йде на базар. Навіть тоді, коли їй, крім витрішків, нічого не треба, а п’ять-десять гривень мусить мати в гаманці. Вона ж не злидень якийсь. Вона ж – хазяйка!
«Ага! Хазяйка коло чужих свиней! Нянька – коло чужих дітей!» – чує Ганька Гафійчин голос, хоч Гафійка аж на тім кінці базару коло відер з оселедцями треться. Ганька теж любить оселедці, але рідко їх купляє, бо від них в неї – гостець.
«Якщо ти їх раз в рік купляєш, то від них в тебе й роги можуть вирости! Шо ти всьо собі жалієш! Шо ти всьо жалієш! Ти ж за свою пенсію можеш хоч щодня ті госеледці їсти! Чо’ ти жалієш собі?» – чує Ганька голос Гафійки, але не зважає, бо в кожного свій характер. І наче це вона собі жаліє? Їй просто невдобно, що вона буде запихатися тими госеледцями замість того, щоб дати Миколиним внукам по прянику. Це ж вона буде проходити повз їхню хату, а вони вибіжать, побачать: «Баба! Баба Ганька! Що ви купили, бабо?». А вона кожному – по пряничку, а вони – раді, скачуть! Діти ж… Гостинці люблять…
«Дурко! Мають вони ті прянічки й без тебе! Купи собі і з’їж! Бо так і вмреш голодною!» – Гой ґвалт! Знов та Гася… Ну цього вже від Гафійки Ганька не годна витерпіти. Ну що за противний характер! Таке людині казати! Наче Ганька жадна кришки хліба! Ну просто била б Гасю! Але характер – то таке, що не виб’єш… Уб’єш, а не виб’єш.
– О! Бабо Ганько, а що ви тут робите?
Миколині внуки – Вітя і Мітя – в очі зазирають, ручками порожніми перебирають.
– О! А хочете, я вам пранічка куплю? Або хальви? – радіє нагоді щось купити і хазяйкою при грошах себе показати Ганька.
– Нє, бабо, ми не хочемо пряників… І хальви теж. Дайте нам грішми… – просять Вітя й Міта та так уже зазирають в очі, так зазирають…
Ганька дістає з польської торбешки гаманець, порпається в ньому, дає хлопцям по два гривні.
– Мало, – кажуть діловито Вітя й Мітя, – нам треба по десять, машинки хочемо собі купити…
– Тітко Ганько! – де не візьмись Людка Марусина. – Мені треба на колготки… Лиш мамі не кажіть…
– Це всі ваші? – дивується продавщиця прищепок.
– Мої… – займається гордим світлом темне личко Ганьки. – Мої! І це ще не всі! І всі гостинців хочуть!
– Хватить уже з тими гостинцями! Дітей чужих годувати! – перед Ганькою вже не лиш голос, а й

читати