Завантажити

– А случилось те, що якщо держава не поміняє свою політику нащот фермерів, то кажуть хлопці, лиш-но закон дозволить землю продавати, спродаються і в Київ переїдуть. Але поки ще такого закону нема, то й мусять коло цеї землі мучитись… Хай їй грець!
Ганька аж похитнулася. Всього вона чекала, але, щоб землю продавати… Та як це, людоньки? Стільки її чекали – і продавати! Хотіла крикнути: «А я своєї не дам!», однак, глянувши на чорну та темну од вічної гризоти про ту землю Марину, згадала, що нема в неї, щедрої Ганьки, вже землі – подарувала… Тож лиш голову похилила та й пішла з двору братового. Та доки до свого дійшла, розраялась, а далі аж наче совісно стало, бо на таке виходило, що вона свому, рідному – землі пожаліла! Ще й назад відбирати хотіла! Ото ганьба… Бо коли подумати у своїй голові, то, справді, нащо їй ті поля? Їй і городу вистарчить. Аби лиш здоров’я… А вони молоді, добре жити хочуть, хай продають і живуть собі, як люди.
Так собі роздумала Ганька, але Гасі не призналася, бо – вб’є. Замість того, щоб самій подумати, як знайти добрих людей, рідних чи й чужих, та й опікунство оформити за ті гектари, що вона Мосціпаці здала…
І все – через свій прижимистий характер! Ще й Ганьці голову морочить, з пуття збиває. От і зараз – з тими оселедцями причепилась… І не відчепиться доти, доки Ганька з очей не щезне. Тож треба чимшвидше Ганьці щезати, і чимдалі тікати… від гріха подалі.

І Ганька, смиренно опустивши очі й плечі, вдає, що йде по оселедці, а насправді – зовсім в протилежний бік, до машини з кавунами. Чо’ ж це вона раніше не побачила! Ціла машина кавунів! І черга невелика. Воно й не дивно, бо в селі зараз фермери заповзялися навперебій вирощувати бахчові. Кажуть, вигідно: мало сапки коло них, а коли поліття, то й прибуток мають. А якось братова Марина проговорилася, що дуже ж гарно кавуни й дині родять на Ганьчиних землях, тих, що на осонні, над яром. Ото був перший і останній раз, коли рідня згадала про Ганьчину даровизну. Та все одно Ганьці потепліло на душі і з’явилась ще більша охота робити. Бо ж коло свого! З тих пір щовесни Миколині фермери кличуть Ганьку сапати баштани. І Ганька з охотою йде. А чо’ ж не йти? На своє ж поле! Та й робота не важка – цюкай собі схильці бур’ян. І Ганька цюкає, в надії, що восени Миколині хлопці покличуть її збирати кавуни-дині. Але восени хлопці тітку не кличуть. Каже їхня мама, а її братова Марина, що то для Ганьки важка робота – кавуни двигати на машину.
«Та вже подвигала б… – думає Ганька гірко. – Казани з барабольою для їхніх кабанів двигаю, чом би й кавуни не подвигати, якби знаття, що заплатять тобі натурою».

Ганька любить кавуни. День і ніч би їла. З чорним хлібом – така смакота, що ну! Але Ганьку племінники не кличуть збирати кавуни – жаліють… І як Ганька не прислухається – мовчить на підвіконні подарований ними телефон. Чекає, коли буряки прийде пора копати, чи кукурудзу жати…
А це вчора Ганька не витримала, прийшла до брата Миколи наче на внуків подивитися, а бачить – гора кавунів на подвір’ї. Печуться на сонці.
– Та ви їх – у льох, та соломкою перекладіть, та на Різдво – як найдете! – радить Ганька братовій, що саме на ґанок вийшла, по очах видко, стривожена, чого це Ганька без команди по телефону прийшла. Але почувши, що з порадою, заспокоїлась, знехотя рукою на кавуни махає, як на якусь непотріб:
– Та це хлопці на продаж… Звечора завантажаться, та й десь вдосвіта на Гумань повезут… або й дальше… Не знаю! Це вони собі діло мають з цими кабаками… Бо вони мені без надобності!
– А які ж га-а-арні вродили! Як кабани! От що то поліття! Та й земля ж яка – золото! Мало що родюча, так ще ж цілісінький день – до сонця! – хвалить Ганька малахітову гору кавунів, а заодно й свою віддаровану племінникам землю, натякаючи здалеку, що й вона до врожаю причетна.
На що братова лиш очі закочує та рота кривить, мов кислиць об’їлася, та всім видом своїм показує, що їй не до кавунів, тим більше – не до Ганьчиних бесід про них.
– То може, я подавати на машину прийду… – хапається Ганька за останню соломинку надії, доки братова двері за собою не зачинила.
– А шо тут подавати… Хлопці самі впораються, – відказує братова і, як графиня, запливає в темні сіни. А брат Микола з-за хліва:
– Ти шось, Ганько, хтіла? Чи, може, тобі хлопці дзвонили? Нє? Так собі прийшла? Навідатись? А я оце думаю собі, Ганько, як би це тобі ще зо два підсвинки підкинути. У нас стільки дрібних кавунчиків лишилося… Вони ж не дозріють уже до пуття. Так оце б якраз і з’їли свині…
– Ну… як треба – то треба… не гнити ж кавунам… – зітхнула Ганька, втершись рукавом, та й пішла додому – свиням їсти давати. А в очах аж темно – так їй забаглося того кавуна, як дитині! От і тепер – згадала і знов забаглося…
– Хто послєдній? – питає Ганька, підійшовши до машини з кавунами та роздивляючись, який вибрати.
– Тут послєдніх нема, тут усі люди порядочні. А коли ти, Ганько, питаєш крайнього,

читати