Завантажити

лапами і відтоптав ноги копитами, чи щось штибу того.
Так вони і стояли серед натовпу, ніхто не звертав на них увагу, і ніхто не підозрював, що в цей момент відбувалося в світі такої стриманої і нудної дівчини Мар'яни, ну тієї, що подруга чудового і веселого Макса. Її ж венами розливалося тепло, і не від цього невинного фізичного контакту, а від невимушеності, з яким він був здійснений.
Коли ж Мар'яна трішки оговталася, то помітила, що все ще тримає Сашу за руку. Відчайдушно намагаючись пролонгувати цю чудову і таку довгождану мить, вона гарячкувато шукала що б такого розумного і чарівного сказати, а натомість бовкнула:
- Я давно хотіла тебе спитати – в тебе така незвична вимова, хіба ти не киянка?
- Вообще-то да, но я училась в Питере, - відповіла Саша однією з найправильніших російських вимов, які Мар'яні коли-небудь доводилося чути на теренах України.
- Тоді зрозуміло, - сказала Мар'яна з невідомим виразом на обличчі, який мав би символізувати м'яку посмішку.
Вони ще раз обійнялися, остаточно прощаючись. Мар'яна була напружена і не переставала дивуватися двом речам: тому, що Саша поводилася так, ніби вони були добре знайомі, сто разів чудово спілкувалися, багато чого знали одна про одну і були майже подружками. Найцікавіше було те, що Ї_Ї дії дійсно були щирими і невимушеними, ніби В_О_Н_А справді ЗНАЛА Мар'яну. Однак ще більше Мар'яну здивувала власна реакція – після всіх цих вагань, роздумів, відторгнень ситуація розгорнулася значно краще, ніж вона мріяла – природно, натурально, тепло, по-дружньому. Але в цей омріяний момент, вона практично НІЧОГО НЕ ВІДЧУВАЛА. Жодного екстазу, радості, задоволення, лише тепло. Це було так, ніби вона зі сторони спостерігала за своїм бездушним і холодним тілом.
І от все скінчилося, коло розірвалося, Саша відступила на крок, подивилася Мар'яні у вічі, посміхнулася, і пішла до автомобілю, який вже чекав на неї. Мар'яна не дивилася як він від’їжджає, вона повернулася до наметового містечка, Максим вже зібрав свої речі і вони разом пішли до автобусів. Сонце майже сіло, це була улюблена година Мар'яни, яку вона називала «магічною» - саме протягом цієї години, яку надвоє розривав момент опускання сонця за горизонт, панувало неймовірно прекрасне світло, в якому змішувалися сотні відтінків червоного, оранжевого і рожевого. В такому освітленні, який повністю не могла зафіксувати найкраща фототехніка, все здавалося трішки химерним і прекрасним водночас – предмети, люди, місця. В таку годину Мар'яна в свої найтемніші, найдепресивніші часи почувалася стерпно, а коли ж в її душі поселялася певна гармонія, то взагалі щасливою.
І ось зараз, крокуючи до автобусів поруч з «коханим» грунтівкою, що тяглася поміж полів, вона не відривала погляду від горизонту – червоно-оранжевий диск середнього розміру на третину занурився у темряву, а до кінця їхньої короткої подорожі вже остаточно зник. Вони на мить спинилися, тримаючись за руки і дивилися на небо. На ньому було декілька хмаринок, які кидали гарну тінь від промінчиків зниклого з поля зору сонця. Як же Мар'яна любила цей час. Як обожнювала це сакральне дійство! Здавалося, що разом з диском сонця, в її душу поступово спускався мир і спокій, іноді її охоплювало таке гостре і невимовне почуття прекрасного, що сльози наверталися на очі. Це їй нагадувало момент з дитинства, коли вона вперше почула на старому домашньому платівковому програвачі сорокову симфонію Моцарта і «Полонез» Огінського у виконанні чи то Лондонського, чи то Берлінського симфонічного оркестру. Тоді, років у сім, вона подумала: «Я не хочу вмирати! Я не хочу вмирати, бо на світі існує подібна краса», потім вона розревілася, бо вже тоді знала, що навічно вона ТУТ не залишиться. Коли ж бажання жити через типові гормональні сплески зникло, Мар'яна, дивлячись на захід сонця, думала трішки інакше: «Я буду жити, адже в цьому грьобаному світі все ж таки є КРАСА, яку я хочу побачити і почути».
З тих «дитячих» часів сталося багато чого, однак ставлення Мар'яни до вечірньої магії не змінилося. Тому коли автобус з Максимом та іншими учасниками їх спільної літньої подорожі вирушив в напрямку столиці, Мар'яна не поспішала повернутися до табору. Вона ще довго гуляла поміж полів зі стиглою пшеницею, фотографувала колоски на фоні неба, вдихала прохолодне вечірнє повітря із запахом соломи та прислухалася до співу пташок в гайку. Коли вона залишилася на самоті, то перше, що прийшло, було полегшення, нервова напруга цих чотирьох днів потроху відпускала, за нею з'явилася і невеличка слабкість, але це вже не мало значення. Тепер вона могла знову і знову переживати сцену прощання з Сашою, кадр за кадром, тепер вже прийшли відчуття, деталі, повернулася чутливість, а разом з ними в кожну клітинку Мар'яни почало вливатися беззаперечне і величезне ЩАСТЯ. Звичайно ж, потім воно зникло, потім прийшли сумніви і величезна кількість роздумів, але того вечора, стоячи по груди в пшениці, Мар'яна була щасливою. Вона була щасливою і пізніше, коли залишки

читати