Завантажити

забороняє князеві брати другу жону, а друге, княжий рід Волотів може загинути, коли матиме лише одного спадкоємця. Чи дозволено буде Малці казати щось, обурюватися чиїмсь вчинком, коли вона не гожа бути матір'ю і продовжувати рід наш?
— І все ж вона скаже...
— Дарма. Малка не така безтямна, аби не розуміти: хто втратив здатність продовжувати рід, тому не місце серед ліпших у роді. Тебе я обираю першою жоною, і воля моя непохитна. Чула ж, жити без тебе не можу. Тоді, за першої зустрічі, угомонив себе страхом перед карою богів, а зараз побачив і сказав собі: таки не можу. Ти і є та, котру шукав, котрої без тями жадаю. Бо певен: саме Миловидка буде мені сонцем-утіхою, зіркою-звабою, пристанищем-відрадою в щедрім на клопоти та повинності княжім житті. А ще є певність-сподіванка, чуєш, Миловидко, сподіваюсь, що саме ти народиш мені синів-соколів, даси опору й міць синьоокій Тивері і матимеш за те усе, на що здатний я, яко муж і князь.
Паленіла видом і тупила долу зір. Часом лякалася а чи дивувалась речам його й підводила очі, дивилась заворожено, аж поки сором не брав своє і не змушував, як і перше, хилити донизу голову. А князь не вмовкав. Певно, відчув: він на вірній путі — і дав волю речам своїм, бажанню своєму, обіймав знічену дівчину й солодив їй, обіймав і солодив. І солодощі ті, а надто пломінь, що ним не скупився князь Волот, підточували та й підточували під Миловидкою твердь, чула: маліє на силі. Ось зараз скаже: доста вагатися, іди до мене й будь моєю — і вона не годна буде противитись.
“Боги світлі та боги ясні! — молилася подумки. — Як же це, отак раптом і все одразу? Чи ж буде то радість-утіха? Чи ж я такого ждала милування-злюбу і злюбу-милування?”
— Я вірю князеві, — шукала порятунку в помислах і боронилася словом. — Вірю й схиляюся до нього серцем. Та чи до того зараз? Завтра або післязавтра маю йти до капища і брати жереб. Що коли саме на мене випаде він, коли не тобі належатиму — богам?
— То буде завтра чи післязавтра.
— Йой, князю! — злякалася. — Що це ти кажеш?
— А те, що чуєш. Тебе я навіть богам не віддам. Настане день, пробудиться люд — і я оголошу всім, що дівчина з Випалу, іменована Миловидкою, дала згоду бути мені жоною. Ти станеш приналежною до княжої родини, а відтак звільненою від повинності йти до капища і брати жереб.
— Йой! — простогнала солодко й прихилилася до нього. Чула: це все. Князь не лишень обіймає, цілує та милує її, він горить уже бажанням злюбу і ні перед чим не зупиниться. А їй бракує сили противитися його умислам, вона — в полоні пломені. Ось зараз підхопить її, легеньку й податливу, на дужі свої руки й понесе до ложниці, а там не вагатиметься й не питатиме, чи хоче належати йому. Обнажить і візьме, обнажить і візьме...
Свідомість тої неминучості, здавалось, мала б пробудити дівчину й примусити щось вдіяти. Та Миловидка не помишляла навіть противитись. Тамувала, хвилюючись, віддих і танула в зродженім серцем пломені. І саме тієї найсолодшої з усіх, що знала досі, миті, крізь ту знемогу-запаморочення почувся стук у ворота, а вслід за ним і гучний чийсь голос.
— Княже! Іди й чини требу. Боги вказали уже на свою обраницю.
Йойкнула злякано й випурхнула з Волотових обіймів, не знає, куди подіти себе із сорому та бентеги. Князя теж зупинило те несподіване вторгнення. Бачила: скам'янів на лиці, такий, що погнав би усіх пріч, а проте переборов у собі невдоволення й пішов до тих, що кликали. Знала: ненадовго. Скаже слово-друге й знову прийде. А вже як прийде, не зволікатиме і не вагатиметься. Ано, не так жадає її, і не так хоче бути з нею в злюбі, аби вагатися. А що ж вона? Як їй бути, коли прийде і братиме? Противитись, як тоді, в наметі, кликати на поміч? А кого і чого? Коли вже немає Божейка, а найсолодші літа пішли на мандри та горіння в мандрах, кого ліпшого може ждати, на що ліпше сподіватися? Може, й справді складається так, як хоче охоронниця злюбних уз — Лада.. Боязко, що обранцем серця буде князь? А чи то така вже притичина для боязні? Каже ж, уподобав і уподобав над усе. Чому повинна не вірити й сторонитися? Волот — муж із мужів. Він колись не був їй осоружний, тепер — і поготів. В літах уже? А чи в таких уже й літах?
І все ж страшно. Руку й серце пропонує не хтось там — сам князь. У нього є злюбна жона, є діти. Що скажуть вони і як подивиться на все це люд землі Тиверської?
Рвійно розчинилися двері і так же рвійно пішов на неї князь. Бачила: такий радий, що позбувся посланців Черна, і такий збуяний мислями про радість, ніхто й ніщо вже не зупинить його.
— Княже! — сказала, осилюючи бентегу, і склала перед ним, мовби перед божеством, руки. — Коли хочеш бути жаданим у злюбі, стримай себе і не підганяй раз на віку визначену мить.
Не спинився, навпаки, нагледів у Миловидці щось таке, чого раніш не помічав, згріб, ніби шуліка пташку, і, піднявши, мовив розчулено:
— Та мить давно прогаяна. З умислом чи без умислу, одначе прогаяна, Миловидко. Мусимо

читати