Завантажити

наметі. Ще чулися благання, угадувався здушений крик, та по тому все й стихло. Навіть спів урвався раптово і не зовсім злагоджено. Лиш згодом, як підняли запону та стали виносити таріль із Ласкавчиною крівцею, затим — покриту білим покривалом Ласкавку, знову зачувся він при капищі, одначе не дужо й піднесено, як колись, — сумно та жалісно пішов улоговиною.
Під той спів урочисто виносили й клали божу обраницю на верхній палубі лодії, він додавав жалю й тоді, як обставляли її тимчасову оселю лагвицями з яствами, окринами та жбанами з напоєм, квітчали квітами з лісу — такими синіми, як її очі, такими білими, як дароване перед воседлям у божі хороми вбрання і такими черленими, як пролита на жертовник кров. Та ось спалахнув під подією вогонь, шугнуло ласе на поживу полум'я — і так же дужо шугнув разом із полум'ям перед цим тихий та жалібний спів. Мов наляканий птах, злетів із премногих жіночих уст, ударився об скелю-крутопадь і, посилений нею, виповнив собою улоговину, не лише ближні, а й дальні околії. Його примножили крики-прощання Ласкавчиних кревних, стогін-благання люду тиверського: не забувати про нього, битого безліттям, знекровленого голодом та ратними вторгненнями, пам'ятати й там, у божім оседку, що він — її люд, а всі поселяни — її кревняки. Йде ж бо до бога, стане жоною ясноликого бога. Кому, як не їй, младомладій і непорочно чистій, красній із красних, належить розщедрити Хорса й зробити милостивим до них. Розщедрити й зробити милостивим!
XVIII
Давно погасло вогнище на капищі Хорса, стала попелом-тлінню та, що її приносили в жертву богам, а князь сидить та сидить у своїм чернськім теремі, не хоче чи не сміє показуватися на очі ані челяді, ані околишньому людові. Такий сум ліг від того дня на серце, ніби і його торкнувся отой потужно-дужий, всеспопеляючий вогонь. Та що торкнувся — висмалив у ньому все, лишив холод і тлінь, сумну замрію і ще сумніше збайдужіння, коли по щирості — зневіру і ляк. Ано, і ляк. Бо не певен уже, що він князь на Тивері. Не хотів же, і помислами, й серцем був проти того, щоб посилати в дарунок богам людей, а не вийшов і не став супроти того прадавнього покону. Чому, спитати б? Зрадів, що віче увільнило від обов’язку брати жереб, що солодко сказало про князя: такого не було й не буде? А спершу ще, як вихопився з думкою-порадою Жадан? Чом тоді промовчав і не поклав край безумству? Він же не хтось там — князь, його думка — не те, що думка якогось волхва.
Що те дівча кричало, коли випорснуло з-під жертовного ножа й вихопилося на мить-другу з намету? Благало змилуватися, не губити? А так, крикнуло ж бо: “Княже, ти один все можеш, захисти!” А він промовчав. Потупив долу зір і промовчав. Бо не міг уже захистити, бо раніш мав би подумати, як вдіяти, аби не слали люд його під жертовний ніж. Ано, раніш!
“То чому ж не подумав? Порада волхва виявилася аж надто несподіваною чи злякався тих, що стояли за спиною волхва, що одному доведеться осилювати всіх? Посоромся, Волоте. Адже хтось колись має вийти й стати супроти всіх, коли покон їхній не сприймається розумом, коли тому покону не схильне коритися серце”.
— Княже! — став на порозі стольник і обірвав тим окликом його роздуми. — До Черна прибувають нарочиті мужі з Волина. Кому накажеш прийняти їх?
— Які мужі? Чого?
— Кажу, ще тільки прибувають, тому й не відаю, чого.
— Скажи, най спочинуть з дороги. Приймемо за обіднім
столом.
Довелося збирати малу раду. А вже як зібрали, покликали й нарочитих із Волина.
— Чим стривожена земля Дулібська? Пощо шле до нас мужів своїх?
— Тривог особливих немає, — старалися бути поважними і розважливими дуліби. — Одначе те, з чим ми приїхали до Черна, справді не терпить. Днями гостювали у Волині сли від слов'ян, що живуть у горах і за горами. Приїздили кликати нас, дулібів, тиверців, полян, уличів, ба навіть тих, що на сівер від нас, аби приставали до них та йшли купно з ними у землі ромеїв. Ми, анти, як водиться, у землі Мізії та Фракії, вони — в Іллірик. Мета походу — оружно прийти й оружно сісти на тих плодоносних землях. Князь Добрит з цим і послав нас до Черна: чи пристає Тивер до загальнослов'янського рушення?
— А що дуліби, поляни, уличі?
— Дуліби спершу хочуть послухати, що скажете ви — тиверці, поляни, уличі.
Волот не роздумував довго.
— Не відаю, як подивляться на цей похід інші, — мовив хмуро, — а Тивер одразу скаже: ні. Люду тиверському не до того, щоб іти й брати мечем чужі землі. Своя горить під ногами. Голод і мор гряде. Не сьогодні, то завтра пси заволають по дворах, а зловіщі по пущах.
Дуліби непевно якось переглянулися між собою.
— То може ж, саме похід і порятує люд тиверський від голоду та мору?
— Як то?
— Ті, що підуть, собі здобудуть яства і кревним своїм.
— А що буде, коли ромеї осилять нас і самі підуть у нашу землю? Чи може голодна Тивер ісполчитися і вийти на рать? Зрештою, між нами й ромеями укладено ряд. Чи личить саме нам

читати