Завантажити

аби не примітила передчасно та й інші не примітили, як поїдає її очима, і знову питався: “Хто ти нині, Миловидко? Як розуміти, що прийшла-таки під мою крівлю й стала донею-утіхою для матері-княгині? Випадок звів нас чи на те була твоя добра воля ? ”
Думка-бентега що далі, то настирливіш переслідувала князя і стала врешті-решт для нього карою.
“Я не поїду вже звідси, — зізнався сам собі, — доки не пересвідчусь, як сталося, що Миловидка вчинила саме так, як казав свого часу: “Коли й вогнища свого не буде, не обминай мого терема”.
Вийшов до дружинників і повелів старшим із них:
— Ти, Ковачу, бери двох мужів і прався до Веселого Долу. Стань на узліссі й пильнуй, чи не об'явиться там Богданко. Коли об'явиться чи є вже, прийди й скажи: “З веління князя я і мужі мої не дозволяємо тобі вчинити з донькою властелина недостойний княжича ґвалт. Будь розсудливий і вертайся туди, де належить тобі бути”.
— Ти, Бояне, — повелів іншому дружинникові, — скачи до стольного Черна і перекажи воєводі Стодорку: як тільки боги вкажуть на свою обраницю чи обранця, най одразу ж звідомить мене про те в Соколиній Вежі. Мати моя дотоптує останній ряст, мушу бути при ній.
Хвора вимагала того чи Миловидка не хотіла лишатися з князем без свідків, до самої ночі сиділа при слабій і аніна мить не показувалася поза ложницею. Що робила там, не відав, а проте догадувався: сидить не тому, що конче треба. І та догадка підігрівала в ньому нетерплячку. Навідався до слабої раз — Миловидка там, навідався вдруге — знову там. Оглянеться, коли скрипнуть двері, видивиться, наче не знати на яке диво, й уступає йому місце біля ложа. Сідай, мовляв, сідай і кажи старій пані, чого прийшов.
— Матусі усе ще зле? — присів-таки й поцікавився в слабої.
— Не зліше, ніж було, проте й не ліпше. Доживаю, сину, останні дні, тому й хочу сказати тобі дещо.
Миловидка звела на неї налякані очі і все ж скорилася велінню серця — тихо і знічено пішла до дверей.
— Куди ти, дівчино?
— Вийти мушу. Лишаю вас на цю часинку на князя. Доки погомоните, я й повернусь.
— Річ піде про тебе. Лишись, коли можеш.
Доброгніва недовго роздумувала, з чого почати розмову.
— Князю, сину мій єдиний. Знаю, у тебе й без Соколиної Вежі вистачає турбот. Люд уповає на благодать, земля сподівається на оборону. А часи непевні. Що не літо, то й новий клопіт. Не встиг замиритися з ромеями, обри погрожують вторгненням. І боги карають немилосердно. Мало того, що забрали передчасно батька, братів-підпору, голод і мор шлють на нашу землю. Як упораєшся з усім тим, коли стоятимеш сам?
— Я не сам, матінко-княгине, зі мною вся земля.
— Чула, знаю. Та що з тої землі, коли вона така стражденна нині? В біді, сам відаєш, підіймають голови не лише таті, людська злоба також. Дідуньо Власт, перший у сій оселі вогнищанин, пам'ятаю, казали: “Добро йде пліч-о-пліч із добробутом, а зло пре із злиднів людських, ніби вода з потужної почайни”. На лихо, і я не можу вже бути тобі бодай якоюсь підпорою. Не сьогодні, то завтра піду до Вираю, Волоте. Тому й кажу оце: на кого покинемо вогнище в нашім прадіднім гнізді — Соколиній Вежі?
Волот затримав на ній осмутнілі очі, однак із казанням не поспішав.
— Чи треба клопотатися цим, матусю? Ви були, ви й будете тут господинею. Велике диво — слабість, здолаєте її.
— Стара я, сину, щоб здолати. Та й чую: не час обманювати себе. Тому й питаю: на кого полишимо? Хотіла б знати, перш ніж піти.
Волот хвилюється й полишає насиджене коло матері місце.
— Якось і не думав про це. Може, теремковий най дає усьому лад? Доки змужніє та візьме злюб Богданко.
Мати Доброгніва не поспішала зголошуватись.
— Чи ти не бачив і не знаєш, — озвалася перегодом, — які статки нажив той муж, маючи доступ лише до поля та худоби? Нечистий він на руку, сину. Я до всіх приглядалася за багато літ і ось що скажу тобі: ліпшої господині в Соколиній Вежі за ключницю Миловиду не бачу. Вона і серцем, і помислами чиста, он яке безліття пережила, якого горя зазнала в свої найліпші літа. Їй я доручила б наше прадіднє вогнище.
Князь силився не виказати своєї бентеги, хоча збентежений був видимо і дуже. Знав: негоже синові радіти на смертнім одрі матері і не радіти не міг. Видять боги: таке лиш їхніми заходами й можливе на світі. Ано, звичайні смертні неспроможні так круто і так несподівано переінакшувати людську стезю. Подумати тільки: колись жорстоко був покараний богами за те, що посягнув на цю дівчину, хотів заволодіти її неземною знадою, тепер вона опинилася з чиєїсь ласки і волі у його праотнім вогнищі, ввійшла в довіру старій матері й стає за порадою-велінням не кого-небудь — рідної матері охоронницею вогнища у Соколиній Вежі. Чи ліпшої винагороди можна бажати і чи така винагорода можлива з волі людей?
— Чула, Миловидко, що сказала княгиня? Я вірю її мудрості і її досвіду, для мене її слово — закон. Що повідаєш на це? Чи згодна бути тут не просто

читати