Завантажити

визначать черговість найдостойніші старійшини вервей. То теж буде воля богів, і хай вона буде над усе.
Князь Волот мав би бути потішений і великим і малим зібранням люду тиверського: йому, як ніколи досі, повірили, висловили он яке шанування і он яку прихильність: “Другого такого, — сказали, — не буде, хай усі тягнуть жереб, тільки не князь і не княжа родина”. Та ба, не відчуває від того казання затишку на серці й не може вважати: усіма і всім задоволений. То добре, що зголосилися з ним і не стали перечити на вічі мужі ліпші і думаючі, волостелини: в лиху годину треба поступитися людові всім, чим можемо поступитися. Добре й те, що люд неабияк вдоволений його милістю. Одначе ніхто не переконав князя Волота, та навряд чи й переконає, що буде велике вдоволення від речниці принести в жертву богам людей. Мало того, що стоїть, як і стояла все літо спекотнява, що вмирає через ту спекотняву сподіванка порятуватися від голоду і мору, — піднято по всій землі люд тиверський й спроваджено на путі, що ведуть до капища Хорса. Піднято й сказано: йдіть і беріть жереб. Чи то ж просто полишити напризволяще домівку, все, що набули для себе в домівці, й правитися в такий тривожний та непевний час до стольного города, не знати, чи повернуться звідти, а коли й повернуться, то чи застануть щось із тієї мізерії, що іменується домашнім набутком? Татей ніколи не бракувало в їхнім краї, а в лиху годину і поготів. Чи люд згадає свою прихильність до князя, коли позбудеться через цей похід і того, що мав?
Тоскно й бентежно у Волота на серці. А все через Жадана. Чого він вискочив із своєю погрозою, ніби пес із-за тину: “Ви забули, що є всюдисущі боги і є кара божа!” Так ніби князь, старійшини не знають, що є боги і є повинність кожного — приносити богам жертви. Ні ж, згадав давно забуте: “Твар очистила себе, настав час очиститися людям”.. А чи в тому є доконечна потреба? І звідки йому знати, що є? Від богів? То як же це сталося, що вони лише Жадана ознаменували тим? Чому не подали знаку йому, князеві і верховному жерцеві в Тиверській землі? Чи не забагато бере на себе волхв Жадан? Чи не ховається за його нагадуванням про людські жертви щось інше? Одначе ж волхв той не повинен би чинити на зло князю і людові. Не хтось інший, князь, як і люд, пригрів його й зробив не лише охоронцем, а й жерцем при капищі Перуна. Чи таке забувають і чи за таке платять кривдами?
— Отче, — став на порозі син. — Я до вас із чолобитною.
Так давно не бачив свого Богданка чи він справді примітно одмінився за це літо. Он який вимахав, став чи не врівні з вітцем. Ото тільки й одміни, що тонкий у стані, вужчий у раменах. Одначе чому так багато суму та тривоги в очах?
— Кажи, я слухаю.
— Зоринка Вепрова разом з усіма піде до капища Хорса й братиме жереб.
— Така воля віча, нічого не вдієш.
— Так уже й нічого? А коли я візьму її в жони? Тоді вона належатиме до княжої родини і буде увільнена від того, що мусять робити всі.
— Гадаєш, Вепр віддасть її тобі?
— Тепер віддасть. Люд каже: боги вибирають найліпших, а Зоринка і є та найліпша. Чи той Вепр не розуміє, яка гроза збирається над нею? Чи в нього не зм'якне перед видимою утратою серце?
— У всякого зм'якне, сину, тільки не в Вепра. Не зголоситься він на родичання з нашим родом, навіть цієї найтривожнішої миті.
Богданко ще примітніше одмінився на лиці.
— А коли зголоситься? Чом не піти до нього й не сказати...
— Казали вже, сину. Принижувались і просили, тепер доста!
— То ж колись було...
— Я сказав: доста! Не Вепр у своїй землі князь, — я. Чому маю бити чолом перед ним і раз, і вдруге, і втретє?
— Тоді... тоді я умкну її.
Був такий зосереджено-рішучий, зараз, здавалося, вийде й учинить те, що надумав. І князь повірив рішучості сина. Повірив і поспішив перечити йому. То казна-що; тоді в Зоринчиного вітця справді будуть підстави нарікати: “Бачили, який у нас князь? Він має мужів своїх за чорних людей, він чинить із ними, як собі хоче!”
— Про умикання й думати не смій, чуєш?
— Ба, смію, коли вітець не думає й не хоче думати про мене!
— Насилля над Зоринкою спричинить велике лихо. Проти нас підуть усі ліпші мужі, волостелини, а то — пагуба і не лише тобі.
— А що буде, коли Зоринка піде на вогонь?
— На те воля божа.
— А на це — моя! — уже за поворотом обернувся й мовив покірний досі князеві син.
Волота обурило його зухвальство.
— Я не прийму тебе! — крикнув навздогін. — Ані тебе, ані твоєї Зоринки не прийму. Де знаєш, там і живи, як собі хочеш, так і майся, під мою крівлю обом вам зась!
То була тривога і був смуток усього дня, Богданко таки сів на вишколеного за час науки в дядька коня й подався з Черна, а куди подався, що вчинить, одним богам відомо. І викраде та втече світ за очі із Зоринкою — погано, і потрапить до Вепрових рук, викрадаючи, — ще гірше. Від того упоєного местю людомора всього можна сподіватися. Чи йому довго

читати