Завантажити

питиме?
Няня-наставниця, видно, близько взяла до серця оте “коли не зовсім зрадила”. Геть усе переповідала Зоринці: і що думає про її упертість мати Людомила, і як страждає від того, що доня така уперта. Обіцянками бути заодно із Зоринкою, щоправда, не розкидалася, на ділі ж була з нею. А вдвох вони таки укоськали добру від мами-природи господиню.
— Коли вже Зоринка так наполягає, — сказала після триденного доньчиного голодування, — най бачиться з княжичем. Одним лиш не поступаюсь і не поступлюсь: побачення буде не там, де хоче. Як з'явиться Богданко, клич його до терема. Тут, при мені, має сказати те, що хоче сказати.
Зоринка воліла й далі стояти на своєму, та, подумавши, зголосилася. Хоче мамця почути, що казатиме доня Богданкові, най чує. Ано, най чує і знає, то, може, й ліпше буде!
І ось жде-виглядає Богданка, а виглядаючи, викохує в собі ті казаннячка, похваляється та й похваляється своїй мамі і тому, хто крутить мамою, наче буревій самотнім деревом. Думає, як він волостелин на дві волості, то йому геть усе дозволено. А отже ні. Прийде час, довідається: Зоринка і годна, і вдатна постояти за себе.
XIV
Що помітніше вигорала під спекотнявим сонцем ролейна нива і жухла по луках та узліссях трава, то смутнішим ставав поселянський люд і невідворотніше ширилася землею Тиверською його тривога. Що буде, як буде? Не вродить нива — не матимуть хліба, не квітнутимуть трави лісові, дикуша на ниві — бджола не заповнить борті медом. Усе то біда і біда велика. Та чи не найбільша — коли не заготують на зиму сіна й не матимуть чим утримувати худобу. А до того йдеться. Чи про покіс випадає думати, коли травиця ледь животіє. Мало її в лісі, ще менше в лузі. Худоба бігає та й бігає, доки нащипає собі якусь живність. То це посеред літа. А що буде під кінець? Прогнівили богів, не стали угодними для них. Он скільки люду наплодилося і кожен норовить дбати лишень для себе?
Вийде ратай у поле — думає, ходить біля худоби — знову думає, а вже як сховається за видноколом сонце, прийде й огорне землю тепла літня ніч, — не знає, куди й подіти себе від тих дум. Гряде велика біда, щось треба робити. А що? Еге, що?
— Поли і на політті не випадуть дощі, а земля не дасть бодай травиці для корів та овечок, яко ж і для коненят, — каже жона, чуючи тривоги мужа, — різатимемо худібку та й порятуємо якось себе, чада свої від голодної смерті.
— А це виділа? — муж закипає по тих словах, ніби вода на гарячому залізі і тиче під ніс жоні своїй темні від щоденної праці пучки. — Це, кажу, виділа? Вона різала б худобу. Сказано: волосся довге, а розум, як у зайця хвіст. Що матимемо, коли поріжемо її? Як житимеш, згубивши худобу? Та я... Та йдіть ви всі на болота, бескеття, до самої дідькової мами йдіть усі, я худоби не пущу під ніж. Чула? Не пущу!
Такий, що й набив би, коли б жона перечила чи сперечалась. Та де їй сперечатись. Дивиться, налякана, і мовчить, ніби заворожена тим, що чує.
Де двоє, там і бесіда, де троє, тим паче п'ятеро, там і віче. І все про те ж: як буде, що буде? Де і в кого шукати порятунку?
— Треба йти до князя, — радить один.
— Ано, — охоче пристають до тої ради інші. — Треба йти до князя, покликати його на віче й сказати, аби не йшов цього передзим'я на полюддя й не брав із нас данину. Де візьмемо її, що дамо князеві, коли в самих пусто? Окрім пушнини із звіра та набілу з худібки, нічого не буде.
— Таке мовите: окрім набілу. А де він візьметься, той набіл, коли худобі зараз уже немає чого їсти, взимку ж і поготів не буде?
— Що правда, то правда. Маємо зійтися на віче й запитати в князя: з ким залишиться він, коли вимре люд? Чули, не кланятись і не просити — покликати на віче й запитати: “З ким залишишся, княже, коли вимре люд?”
Думка та видалася всім схожою на Перунову стрілу серед темної ночі: висікла вогонь і освітила доли, да так, що й тому, хто мав більма в оці, стало ясно: іншої ради немає, мають скликати віче й казати княаеві: “Голод — така ж біда і такий же супостат, як і той, що йде на нас із раттю. Проти того кличеш, ти, проти цього кличемо ми. Ставаймо раменом до рамена та й будьмо єдині, коли не хочемо загинути”.
Поселяни були єдині в своїх бажаннях, отож не забарився зродитися й клич: “На віче! На віче!” А вже як зродився, не було йому ані стриму, ані впину. Від оседку до оседку і від весі до весі гнали коней вістуни, оповіщали всіх, кого подибували, гудці та волхви, просто собі перехожі люди, не барилися кликати на віче послані між поселян глашатаї.
Вепра застав той клич у Веселому Долі і вдарив по наболілому, мовби вітер по струнах. Люд тиверський кличе князя на віче. Ось вона, жадана мить. Ось коли він візьме Волота за карк і скаже: “Подохни, коли такий!” Варто зрушити камінь, як піде лавина. Ано, це і є та нагода, коли варто зрушити камінь, як піде лавина, а лавина розчавить усіх і все, що стане на путі. І такий камінь є. Він, Вепр, недаремно верстав по Тивері путі, шукав собі соузників та

читати