Завантажити

до від'їзду.
Он як хотіла, щоб сталося саме так, як він мислить собі, а певності, що станеться, все ж не було. Надто багато сумнівів навалювалося, коли давала простір мислям: і сторожа може не пристати на те, щоб випустити гостей без дозволу господаря, і муж може нагодитися й сказати їй: “Будь при мені”. Що вона вдіє тоді і як може зробити все за одну ніч: і мужа приспати, і до Емілія втекти, і між поклажею сховатися?
Погані передчуття завжди не безпідставні. Завтра вдосвіта мала втікати з замку, а сьогодні пополудні Аспар повернувся з ловів, і все пішло шкереберть: Емілієва домовленість із сторожею стала недійсною, за дозволом мусив іти тепер до Аспара, а йти одразу ж по його приїзді не випадало якось, тож і від'їзд слід було відкласти на день, а то й на два.
Дозвіл на від'їзд Емілій ухитрився брати в присутності Корнелії, щоб вона чула і знала: на неї чекають цієї ночі. Має так обернутися, аби з усім упоратись: і мужа приспати, і серед товарів на хурах Емілія сховатися до світання.
Вона й упоралась. Одним заморочила покорою голови, іншим залила хмільним очі, ще іншим напустила туману і опинилася біля Емілія, здавалось, непоміченою. Та ба, то тільки здавалося. Коли настав ранок і на кам'янистій путі заторохтіли хури торговців, челядник Тріарій вломився, мов навіжений, до Аспарової опочивальні і крикнув, осилюючи страх:
— Володарю! Жона твоя зникла із ложниці. Вели перевірити хури торговців, поки не покинули обводи нашого володіння. Боюсь, чи не втікає вона з ними.
Все інше робилося швидко і надійно, як і належить робити вишколеним татям: оточили кіньми хури, пов'язали, не давши опам'ятатися, тих, що сиділи при товарах, розкидали крам і не забарилися, ясна річ, поставити перед очі волостелина Корнелію.
— То це така твоя подружня вірність? — нахмурив брови і схолоднів видом Аспар. — Глядіть на неї, втікає з іншим, мене, мужа свого, сміє ганьбити.
— Не тобі говорити про подружню вірність, — прогнала нарешті страх і зібралася з думкою Корнелія. — Згадай медуші, що є на ловчих путях Долини Сліз, і п'яні оргії, які влаштовуєш там із шлюхами-медушницями.. Думаєш, не була біля них, не бачила, не знаю?
— Віднині не бачитимеш і не знатимеш... З ким утікала? З ним? — показав на Долабеллу. — Сміє називати когось шлюхами. А сама?
— Вона втікала до кревних своїх, — виступив наперед Емілій і заслонив собою Корнелію. — І втікала тому, що не хоче бути щоденно зраджуваною мужем своїм. Не вона — ти опорочив подружню вірність і подружню честь!
Аспар став схожий на сірий камінь при битій путі.
— Те, що дозволено мужу, — мовив з погордою, — те не дозволено його жоні. Замурувати. Отам, — показав на скелю, що височіла поодаль, над битою путтю. — Видовбайте їм у камені домовини і замуруйте по самі уста, аби всі, хто їхатиме тут, бачили і знали: так карають у нас, готів, непокірних і зрадливих.
Емілій Долабелла був замурований того самого дня, як майстри видовбали для нього кам'яну домовину. Те саме ждало й Корнелію, та за день до покарання до волостелина прийшли старійшини роду й сказали:
— У неї під серцем б'ється твоє дитя. Не гоже карати таку, привідцю. Нас проклене люд довкружний, супроти нас може повстати весь хрещений світ.
Аспар пильно дивився на старійшин, схоже, що вибирав, на кому з них зігнати зло.
— А що вам до люду і його проклять? Тут я господар і судія, більше ніхто, чули!? А щодо жони моєї... щодо жони таке скажу: хай буде ні по-моєму, ні по-вашому: зачекаємо, доки народить дитя, а тоді вже й скараємо. Та більше не приходьте до мене з благаннями про помилування. Воля моя була й лишається непохитною.
Старійшини й не приходили більше до нього. Не благала й Корнелія. Навіть вітця свого не силилася вже покликати на поміч. Дивилася з темниці на знадливий осінньої пори світ і сумувала. Коли ж нагадали їй: “Може, переказати щось кревним? Звірся і скажи, що?” — подивилася жалісно й мовила: “Не треба, я вже звірялася. Он чим завершилося все. Емілія скарано і мене скарають”.
Йшли від неї й гадали собі: “Вона не доживе до того дня, коли почує крик немовляти. Он яка плоха. Пити ще п'є, а їсти — в рот не бере. Правду про таких кажуть: сохне, ніби дерево без кореня”..
Та Корнелія дожила-таки до визначеного дня і крик маленького свого почула. Ба, одмінилась почувши: і усміхнулась, і заясніла, їсти-пити попросила. “Яка я рада, — сказала тим, що ходили коло неї. — Не сина — дівчинку народила. А дівчинка продовжить мій рід — не його”.
Коли ж настав час вести її до скелі, розглянулась, мовби питала: “Так швидко?” — і осмутніла враз, мовчки пригорнула до себе дитя своє та й пішла, куди вели.
— Низький уклін тобі, Емілію, — сказала, як наблизилась. — Ось ми й станемо з тобою в парі, тільки не під вінчальним — під кам'яним вінцем. Не нарікай на мене, мій єдиний, мій бажаний друже. Бачить бог, я не хотіла цього.
Уклонилася ще раз і до майстрів:
— Чула я, володар ваш звелів

читати