Завантажити

достойні, між кревних своїх. Де житиму і як житиму — не відаю, одначе піду. Плоть кличе, земля кличе. Не здатна я бороти в собі те, що дала мати-природа.
— Нечестивка! — втратила терпець ігуменя і, скинувши з себе машкару благочестя, схопилася на рівні, стукнула, що було сили, патерицею. —Поганка! Ноги мала б лизати нам за те, що підібрали, повержену відчаєм, дали притулок тілу і спокій душі, а вона нарікає на обитель, у неї гріховність плоті на умі. Пріч звідси! — показала на двері. — Зараз же, сієї миті! Аби й духом твоїм не пахло. Була й лишилась поганкою, пріч!
XIII
Хорс аж надто щедрий цього літа. Де той Купало, а вже смажить і смажить нестерпно. Коли б випадали дощі, не так відчутно було б спекотняву. Та де вони, ті дощі? На весь океан-море жодної хмарини. І седмицю, і другу, і третю без одмін. Як день — так і спекотнява, як день — так і спекотнява. Сьогодні, видно, те саме буде. Щойно знялося над овидом сонце, уже й припікає. Горить під його гарячими стрілами засіяна ратаєм нива, маліють ріки й никнуть на луках трави. Правда, ще можна було б знайти остуду в лісі, там є схованка-затінок від дошкульних сонячних стріл, є якась і травиця. Та після всього, що сталося з нею, Вепровою Зоринкою, самій до лісу заказано ходити, лише у супроводі челяді. А де нині та челядь? Тривога за ниву та худобу гонить її щоденно в ліс, на луки. Бо так велить господиня Веселого Долу: коли вже немає надії на ниву, рятуй, челяднику, худобу, коли не хочеш умерти з голоду.
Та й няньці-напутниці наказано: не потурай Зориниці і не ходи, куди не слід із Зоринкою. А як буде Зоринці — байдуже. Ніби і не бачить ніхто, що їй від того сидіння та нидіння так само почувається, як збіжжю на спаленій ниві: і душно, і спечно. А ще тоскно. Так тоскно, що сльози не раз і не двічі підступали вже до горла й душили намертво. Бо жаль бере і жаль великий. Чому вони затялися, її кревні? Чому не хочуть, аби бралася з Богданком і була вже Богданковою? Усе Колобродом хваляться та возять до Колоброда. А який із того хосен, коли вона знати не хоче тих, що приходять до неї в Колоброді й кличуть до гурту? Ніби не бачать, яка буває, як силує себе, йдучи до чужих і небажаних? Мали б бачити, що Зоринка свого домагається, і даремно погрожують їй: буде так, як тато каже. Є ж бо не чиясь — Вепрова донька і теж може сказати: “Буде так, як я кажу”. А втім, хто знає, як буде. Он як хитрують її кревні. Певна, не татей бояться — Богданка. Тому не велять виходити за ворота, тим паче до лісу. Купала ждуть, певні, на Купала доня їхня не ухилиться: котрийсь із родовитих тиверських отроків викраде її та й візьме злюб. Тоді вже мало важитиме те, що не хоче, візьме під своє накриття, та й по всьому. Тільки хай спершу візьме. І стариня теж хай спершу примусить свою Зоринку поїхати до Колоброда саме на Купала. Не стане ж в'язати її та везти зв'язану. А по-іншому не буде. Бігме, не буде!
Розчинила вікно в горішній кліті терема, дивиться на торовану путь, що веде від високої загорожі довкола вітцевого оседку у широкий світ, і думає свою невтішну думу. Відтоді, як за нею, визволеною Богданком із лабет осоружних татей, прислали до Черна няню і тим сказали раз і назавжди: примирення не буде, — Богданко не скорився, і тоді, одразу по розлуці з ним, і пізніше виїздив і правив коня до Веселого Долу. Перед ним зачиняли ворота, йому казали: не велено, а він все їздив та й їздив, усе ждав та й ждав її на узліссі. Мала б сказати йому якось: не тому не виходить, що не хоче, тому, що не може. А як сказати — не відає. Усі тут змовилися проти неї — і мати, і челядь, із друзів ворогами стали. Мусить бути такою, як і вони.
— Поки не вволите моєї волі, — мовила твердо, — не їстиму і не питиму.
— Якої, горлице?
— Аби дозволили вийти до Богданка і сказати Богданкові: най не їздить даремно.
— Ніби йому не казали того?
— То — стариня, а це я скажу.
Няня-наставниця не надала тому ваги, осміхнулася й пішла собі. Коли ж повернулася й побачила: Зоринка справді не доторкнулася до страви, збентежилася й заходилася умовляти.
— Не вигадуй, дівчино, хто повірить, що ти саме так скажеш Богданкові?
— А ти.
— Я?
— Коли не зовсім зрадила ще мене, то повіриш.
— Йой, Зоринка таке про мене думає.
— Піди зі мною, будь маминим послухом при мені, насправді — моїм соузником, то й не думатиму.
— А що скаже твоя мама, коли довідається згодом, що я її зрадила?
— Того не знаю. Те няня має знати. А зараз най піде і скаже: “Не їстиме Зоринка і не питиме, доки не дозволять”..
Що мала робити жінка? І пішла, і сказала Зоринчиній мамі: “Дівка он як страждає, нащо примножувати страждання? Най піде зі мною й зустрінеться з княжичем. Чи від того щось зміниться?”
— А коли зміниться? — Людомила їй. — Чи ти не відаєш, як твердо стоїть на своєму господар і повелитель нашого благополуччя в цім вогнищі?
— Кажу ж, Зоринка не їсть і не п'є. Що робитимемо, коли й далі не їстиме й не

читати