Завантажити

на її подив челядник, — усе це дорого коштуватиме.
— Кажу ж, і ти, і знайдений тобою вісник будете винагороджені достойно. Захочете, покинете разом зі мною Аспарове володіння, житимете, будучи багатими людьми, десь-інде.
Чи то челядник так добре знав Аспара і хотів приспати його пильність, чи йому справді не таланило знайти людину, котра вволила б волю господині замку, побачення з таємним вісником не було та й не було. Самого Тріарія бачила щодня і бесідувала з ним мало не за кожним побаченням, тільки не про те, чого ждала від свого повіреного.
“До чого я дожилася, — журилася. — І честь, і совість, і життя моє залежить від якогось раба. Захоче — врятує, захоче, — погубить. Ба як дозволяє собі поводитися з господинею: грається, мов кіт із мишею”.
Ходила по терему — приглядалася до челяді, виходила на подвір'я — знов приглядалася, де з ким ставала навіть на розмову, питала про люд, що живе в Долині Сліз, про торги та виторги, а вже потім — з яких земель привозять сюди товари, кудою правляться, коли їдуть у Долину, кудою — коли виїздять із неї. І таки пересвідчилась: із міжгір'я, крім ріки й ущелини, прокладеної рікою, немає ні входу, ні виходу. Вона — єдина надія знову стати вільною.
Геть змаліла від тієї певності духом і схильна була вірити вже: іншого рятунку немає, доведеться падати своєму мучителеві до ніг і слізно благати, аби відпустив до отця-матері, тим паче, що благати є чого: вона що не день, то більше переконується: непразна є, понесла від свого зрадливого мужа дитя.
Гляди й змушена була б унизити себе колінкуванням, та не дійшло до того: Тріарій прийшов якогось із найсум'ятніших для неї днів і сказав: розшукав мужа, котрий зголошується виконати повеління господині замку.
— Хто він і чи може вийти за гірські обводи?
— Може, достойна, бо є чоловим охоронцем торговця крамом і має дозвіл на в'їзд і виїзд.
— Клич його до мене.
В усьому покладалася на челядника і неабияк довіряла вже челядникові: де ж пак, як мудро все передбачає, як не по-рабськи тверезо мислить. А спати не спала тієї ночі, сиділа й ждала мужа, який повезе її кревним вість. Коли ж з'явився він і запевнив: таки повезе, не вагалася, зняла з руки й поклала на шкарубку його долоню перстень з родовим гербом.
— Передаси цього персня, — повеліла, — і доста. Вітець знатиме, що робити.
— Коли ж запитає, що сказати?
— Скажеш, немає більше терпіння, хай прийде й забере мене.
— Буде зроблено, достойна. Ну, а...
— Плата ось, — подала золоту вежицю. — Винагороду ж матимеш там, у вітцевім замку.
Знала, до кревних не така вже й далечінь. Хай піде кілька діб на те, щоб вибратися її посланцеві з Долини Сліз, хай ще одна доба спливе, доки добиратиметься він до вітцевого замку та шукатиме способу побачитися з кревними, за три-чотири доби вітець знатиме вже, що з його донею, і поспішить визволити її. На п'ятий день, найбільше через седмицю має бути вже тут.
Що надійніше утверджувалася в своїй вірі в порятунок, то обережнішою була. Не принижувалася перед мужем, одначе й не сварилася з ним. Коли цікавився чимось, відповідала тихо, примітно засмучено і все ж покірно. Та ба, і обережність її не залишилась незавваженою. Присів одного надвечір'я біля ложа й поцікавився:
— Чом така сумна та невесела?
— Ніби ти не знаєш, — сказала тихим, безборонно покірним голосом.
— Невдоволена, що не пускаю до матері? Добре роблю, що не пускаю. Сон неправду провіщав: мати твоя жива й здорова.
— Звідки знаєш, що жива й здорова?
— Я все знаю, Корнеліє. Навіть те, що ти не відмовилася від думки піти під мене, піти й не повернутися.
— Погано знаєш.
— Того не може бути, щоб я погано знав.
— Може, Аспаре. Куди піду і чого піду, коли матиму твоє дитя?
— Ов! — пробудився, ба зрадів навіть. — І то є правда?
— Настане час, пересвідчишся.
Повірив. Присяйбіг, повірив і відчув себе чи то присоромленим, чи то неабияк щасливим. Заяснів на виду, десь поділася завжди наявна в ньому твердість духу, одвага та рішучість. Замість них пробилась і заясніла на виду хай не пишним, все ж помітним квітом людська прихильність, хотілось вірити, що й доброта.
“Невже я помилилася, взявши під сумнів його подружню вірність? — завагалася Корнелія. — Ба ні, того не може бути. Жіноче серце багато і далеко бачить. Воно не запротестувало б так гаряче, коли б не нагледіло за тими обіймами з медушницею хтивих помислів і підлої зради”.
Мабуть, швидко пригасила в собі раптовий спалах прихильності — Аспар простягнув правицю й торкнувся нею її руки.
— Ти не гнівайся за ту мою примху, — мовив примирливо. — Виберемо час і поїдемо до твоїх кревних. Я розумію, ти скучила за ними та й тривожишся тим, чого ждеш і боїшся ждучи, мусиш погасити свою тривогу матусиною радою. Побуду седмицю-другу на ловах та й поїдемо.
Пішов від Корнелії ніби й прихильний, ба навіть вдоволений нею, а Корнелія не почувала себе

читати