Завантажити

обабіч ріки, що витікала з гір. Дива в тім, скажімо, мало — готи затопили собою всі полуночні землі славної колись Римської імперії, стали по суті волостелинами в ній. Та цей, Аспар, повівся таки дивно: змурував в ущелині, що єднала облюбовану ним долину з усіма іншими провінціями імперії, замок і тим відгородився від неї. У замок, як і в долину, хай і невсім, все ж можна було проникнути з дозволу волостелина чи його сторожі, з долини ж не дозволялося виїздити, надто людові, що опинився під п'ятою Аспара і його роду. Мабуть, саме тому веселу й щедру колись на злаки Долину Юпітерової Ласки стали називати Долиною Сліз, а гота Аспара — волостелином-відлюдьком. Про подобу його, як і про повадки у відособлених від світу володіннях, розповідали таке, від чого серце бралося холодом. І потворний він, казали, і нещадний такий, що проти ночі згадувати страшно. Хто мав перед ним якусь провину і потрапляв у зв’язку з цим до замку, той звідти не повертався вже. Чому такий, ніхто достеменно не знав. Лишалось догадуватися, а догадки всякі бувають. Одні подейкували, ніби Аспар малим ще був викрадений вовками й ріс певний час серед вовків, годувався молоком вовчиці, через те такий лютий та нелюдяний; інші казали, що то неправда, виростав він, як і всі діти, серед людей. Провинилася перед богами мати його й була покарана за ту провину сином: позаздрила, коли ходила непразною, тілесній ліпоті дівчини-поселянки, приревнувала до неї мужа свого і, лютуючи з ревнощів, нацькувала на те дівча псів, хотіла бачити нещасну потворною, а сталося так, що народила потвору. Боги нещадні до тих, хто носить в утробі дитя і сіє злобу чи смерть. Отож і помстились на ній — надали дитині псину подобу. А на світі не було ще такого, щоб потвори виростали добрими. Не було й не буде. Потвори заздрять людям, наділеним здоров'ям, щастям, ліпотою чи просто людською подобою. Через те й помщаються нещадно. Вірити цій, останній, гадці допомагав і сам Аспар: не було такого випадку, щоб він виїздив на люди без маски. Таке подейкували про гота-відлюдька поза Долиною Сліз. Що думали й казали про нього в самій Долині, те лишалося таємницею. Єдине, що вдалося почути, — загадковий волостелин понад усе полюбляє лови і здебільше буває на ловах. А ще до смаку йому хмільні напої, не розминається і з младомладими жонами свого володіння. Котру вподобав, чинячи лови, та не минає вже його тенет: або ж гуляє-бенкетує з уподобаною вродливицею по затишних медушах, або бере на седмицю-дві до замку. Бо він — волостелин у Долині, його бажанням ніхто не сміє перечити.
Патриції сусідніх провінцій і дивувалися тим повадкам, і жахалися їх. Тому й обминали володіння гота десятою дорогою. Та, видно, не завжди обминав він їх, бо коли не в однім, то в іншім селищі почали об'являтися чутки: бачили там і там. Те багатьох примусило загадатися: чому? Не загадався лиш префект найближчої з Долиною Сліз провінції — він надто твердо почував себе, щоб страхатися появи гота. Так і сказав, коли доповіли йому: “Ну й що? Повинен же він вилізти колись із своєї берлоги й шукати з нами спілки. Не чули хіба, не знаєте: нині до того йдеться. Король готів-завойовників усвідомив нарешті: він не підкорить собі імперію, доки не знайде спільної мови з патриціями імперії”. Та оманливою виявилася його твердість, як і безпечність: Аспар менш за все зважав на наміри короля. Опинившись за межами Долини Сліз всього лиш з цікавості, натрапив він поблизу одного з сусідніх замків на писану вродливицю і не міг уже втримати себе від спокуси побачитись із нею вдруге. Забув, поборений тим бажанням, про лови, забув і про младомладих жон свого володіння. Вночі допізна гупав громіздкими чадигами в горішній кліті свого замку, а надходив день, сідлав коня, брав надійний супровід і правився туди, куди кликало серце. Раз, вдруге і втретє отак. На лихо, довідався: то донька самого префекта Руфа. Бо таки бачив її, як правилася у супроводі вітця свого до сусіднього селища, бачив і тоді, як прогулювалась у самому замку в супроводі якогось вельми запопадливого молодця. Хто знає, чи й зважився б на щось, коли б не пересвідчився за четвертими відвідинами володінь префекта: у доньки його і молодця, що в'ється коло неї, йдеться до злюбу. А пересвідчивсь — не став вагатися: взяв із собою ватагу мужів та й викрав доньку префекта, правдивіше, відбив її в охорони, що супроводжувала Корнелію в гості до нареченого.
Челядь поспішила, ясна річ, доповісти патрицію: сталася біда, налетіли в путі прикриті масками воїни, відтіснили сторожу і, прихопивши з собою Корнелію, зникли в лісових хащах. Люцій Руф мав би розгніватись на бевзів, які дозволили таке, та не до гніву було. Він догадувався, хто ті, що в масках, а догадуючись, холонув серцем. На таке здатні лиш готи. Не хтось інший, тільки вони! І коли догадка його правда, донька потрапила в руки найлихішого з них — відлюдька.
Недовго німував, вражений страшною вістю, кинув клич, зібрав під свою руку всіх, кого міг зібрати, й пішов по сліду. А слід вивів таки в Долину

читати