Завантажити

кажи, що дбаєш про силу.
Непохитність цього пияка і ненажери діймала волостелина Холма до живого. Бачив, не зломить його, і тому нічого іншого не вигадав, знову сів за стіл.
— Чи я перший почав той засів? — казав сумовито. — Чи я не стояв під стягами князя Волота, не дбав про єдність?
— Колись — так, а зараз — ні. Тому й князь був колись тобі побратимом, нині ж має остерігатися тебе й діяти так, як велять діяти потреби землі. Збагни це, воєводо, і повертай коней у город свій придунайський. Князь, сподіваюсь, не гонить тебе з нього.
Вепр дивиться на нього скоса і мовчить.
— Це і вся твоя рада?
— Уся, волостелине.
— Шкода. Не сподівався чути таке від тебе.
— Гадав, як я Чужкрай, то мене легко підбити на змову? Помилився, Вепре. Я насамперед витязь, а для витязя честь над усе.
Аж тепер упевнився і остаточно: те, з чим правився до Чужкрая, луснуло і луснуло безнадійно. Тож нічого іншого не лишається тепер: якось мусить вигородити себе. Ось тільки як? Прикинутися й запевнити, що переконали його, Чужкраєві, докази. Ба, даремні, мабуть, потуги. Чужкрай не такий простак, аби повірити в щирість скороспілого каяття.
І те, і друге поривався сказати — дарма, усе видавалося дрібним і нікчемним. Зрештою пригадав причину розбрату з Волотом і заходився скаржитися вголос на свої давні й невтихаючі болі. Он скільки літ минуло, як не стало сина, а він не може забути тієї до крику болісної пагуби, як не забуває й князевої нерішучості в тій пагубі. Через те й підозрілий до кожного його заходу, може, саме тому й видаються вони зловорожими. Он до чого дійшло: не вірить навіть його видимо добрим намірам. Чи то ж годен був подумати хтось, що таке станеться між ними?
Журився та й журився своїм безліттям, аж поки журба та не викресала іскру живого вогню й не збудила буєсть чоловічу: вдарив лихом об землю та й повелів отрокам принести жбан із медом, а за одним заходом і все, що треба до меду.
— Пиймо, Чужкраю, — запросив господаря. — Най тонуть вони, і журба наша, і недоля, в цім хмільнім напої. Більше нічим їх, клятих, не здолаєш. Присяйбіг, нічим!
Пили день, пили й другий, а настав час їхати від Чужкрая, ще раз упевнився: цей ведмідькуватий волостелин і княжий стражник на обводах не пропив розуму, пам’ятає, що говорилося між ними, і чому говорилося. Через те, від'їжджаючи, визнав за доцільне сказати воєводі Великої Луки:
— Погомонів з тобою — і ніби легше стало. Ано, іншим вертаю домів. Старію, певно, коли сам не можу вже упоратися з собою.
— Пригаси злобу — і повернеш молодість, — сказав на те Чужкрай.
Похитав, зголошуючись, головою та й спрямував коня до воріт, а з воріт — у зворотну путь, до Холмогорода.
“Най бачить Чужкрай і вірує, — думав собі, — що я порозумнішав. Од'їду кілька поприщ та й поверну коней до Всевлада. До гузна всі оті його благочестивії глаголи. Маю довершити задумане — і край”.
Скільки верстав її, свою невеселу зворотну путь, стільки й думав: чому Чужкрай не пристав на його клич? Так вірує в князеву непорочність чи такий вдячний йому за подаровану волость? А чом би й ні? Еге, чом би не був вдячний? Окрім коня, броні та влади над сотнею дружинників нічого, вважай, не мав. Тепер має волость, є княжим стражем на обводах і в подарованій волості. Усе те здобув дякуючи князеві. А коли так, чи є потреба правитися ще й до Всевлада, розкривати себе ще й перед Всевладом? Якщо вже Чужкрай почувається вдячним князеві і не йде супроти князя, то Всевлад тим паче не піде. Він сидить у крайнім на захід сонця закуті, обри обійдуть його, як обійде й княжа лжа, породжена чи всього лиш пояснена вторгненням обрів.
“Не з того кінця почав я, — твердо стає на думці Вепр, — і не там шукаю собі соузників. Присяйбіг, не там!”
XII
Не те здивувало Миловиду й виповнило єство її бентежним острахом, що Божейко підійшов нечутно, ніби з аеру виплив. Дивував його видимий сум, а ще — затаєний біль у очах, ба навіть докір.
“Чого ти?”— запитала тихо і знічено.
“А ти не знаєш, чого?”
“Бо таки не знаю”.
Помовчав мить і вже потім сказав:
“Мамця умирають”.
“Йой!”
“Поглянь, — кивнув у той бік, де мала бути Тивер, — питають, на кого залишиться наш Жданко”..
Обернулася і, нікого не вгледівши ані поблизу, ані вдалині, отетеріла. Хотіла вдатися зі своїм клопотом до Божейка, та його не було вже.
“Ладоньку мій! Де ж ти?” — крикнула і, мабуть, злякалася власного крику — одразу ж і прокинулась.
— Світе ясний! — простогнала. — Сон це був а чи видиво? Певно ж, сон, та чому такий: “Мамця вмирають, питають, на кого лишиться наш Жданко?”
Устала, стривожена, заглянула у вікно й знову повернулася в своє ложе, щільніше та надійніше укрилася веретою.
За вікном похмурий ранок, певно, збирається на дощ, ось і сняться померлі. А все ж чому Божейко сказав саме так: “Мамця вмирають”? Чи не є то правдиве оповіщення про смерть? Мамця його справді

читати