Завантажити

озером-морем і Прутом, даровано іншому мужу і воєводі — Всевладу. Перше, що зробили воєводи і волостелини тих твердей-веж, — проклали від вежі до вежі і від кожної з веж у глибину Тиверської землі надійні путі — такі, якими можна було б правитися не тільки кінно, а й валками, з їдлом та питвом для молодшої дружини, що чатуватиме в Подунав'ї. Не забарилися волостелини нових займанщин поставити й знаки, що визначали обводи їхніх земель, кинули, подібно Вепрові, клич у обжиті волості Тиверської землі: хто бажає мати привілля та достаток, хай іде в Придунав’я, бере визначену волостелином землю в лісі або при березі озера, ріки й стає володарем дарщини. Правда, на той клич мало хто спокусився. Одне, знали: то — порубіжжя, туди звикли ходити і, певно, не раз ще ходитимуть ромеї, а друге, та незайманщина, віддавна заселялася й понині заселяється біглим людом, іменованим не без підстав татями. Як житимеш і що надбаєш між такими?
Воно, може, й дивно: Придунав'я — багатий край, тут одною рибою можна жити, проте на зміну літа приходить зима, на зміну зимі приходить літо, а в незайманщину ніхто з поселян дідизни не правиться, на неї як не було, так і немає спокуси. Та що з поселян — отроки неохоче йдуть нести сторожову службу в Подунав'ї, тим паче назовсім селитися тут. Їм пропонуєш привілля, їм даруєш такі, яких ніде не мали, блага, а вони хмуряться та нудьгують, а нудьгуючи, норовлять повернутися до Черна чи принаймні в обжиті людом оседки.
Доводиться дбати не так про гридниці, як про окремішні халупи й радити тим, що стоять на розпутті: “Бери собі жону, май свою оселю-пристанище й обживайся тутки, ні про що інше не думаючи, нікуди не пориваючись”. Та що казати: через ті сумніви і те нехотіння нерідко доводиться брати в дружину біглих закупів, а то й головників, колишніх і нинішніх татей. Живеш між них і потерпаєш, а потерпаючи, поступаєшся то одним, то другим, то третім.
Князю Волоту, та й тому ж Вепрові, простіше: один і другий, крім твердей і веж, мають морські пристанища, а до пристанищ липне рукомеслий та торговий люд, там стоять княжі сотні, через те інші, не ті, що у Чужкрая чи Всевлада, й норови. Приходить котрийсь із поміркованіших татей і рече, мов батькові рідному: “Волостелине, я згоден узяти в тебе оселю й бути тобі слугою вірним у цьому безлюдді, та в оселі тій має бути й жона”.
Що скажеш такому? Мусиш заплющувати очі й чинити супроти закону та покону роду-племені: “Смерди — і ті уміють добути собі жону, а ти ж, як не є, ходив на промисли, причетний до ратного діла. Чи личить такому питатися у волостелина й сподіватися, що жону дасть волостелин?”
Зрадіє та й піде, а через седмицю-другу бачиш: має вже жону, стає перед тобою й кляньчить оселю. Відає Чужкрай, більше ніж певен: десь плаче мати, погрожують, шукаючи сестру, брати. А що вдіє, коли в його сторожі не перший уже такий, коли йому треба та й треба їх.
Правдиво кажучи, Чужкраєві й самому не вельми весело тут. То вже, як злютує сторожу та буде певний, що вона — надійна опора в придунайській вежі, поїде й привезе жону з дітьми, матиме клопіт про них, а з клопотом і привід не почувати себе самотнім. А поки що нічого іншого не лишається робити, як веліти всім, вільним від сторожової служби, довершувати недовершене в обнесеній стіною градниці чи ловити рибу в Дунаї, самому ж плуганитися після всіх повелінь до медуші й глушити смуток медом, що його не забуває постачати вогнищний.
— Що зволите, воєводо? — ластиться догідливий медочерпій.
— А в тебе є з чого вибирати?
— Аякже. Є мед, є й вино ромейське.
Чужкрай не поспішає виказувати подиву.
— І то — правда?
— Чи воєвода не впевнилися ще: коли кажу, то кажу тільки правду? Вогнищний надибав на стезю, що веде за Дунай, а вже там, за Дунаєм, знайшов таких, що міняють вино на хутро.
— Ті міняйли з ромейської фортеці?
— Ба ні, даки. До фортеці вогнищний не добувся ще.
— Ну, то наливай, посмакуємо задунайським.
Він справді аж надто вже уважний, п'є й дослухається, добирає смаку. А тим часом із вежі подають голос сторожові:
— До острога правляться кінні вої!
Воєвода чує, однак не хапається і не поспішає на голос. Тоді вже, як прийшли та доповіли, поцікавився:
— Звідки правляться?
— Зі сходу сонця.
— І скільки їх?
— Десятків зо два набереться.
— При броні?
— Ано. І щити, і мечі, і луки мають.
— Пильнуйте.
Як сидів, так і далі продовжував сидіти в медуші, смакував задунайське. Та йому не дали все-таки розсмакувати його, прибігли від воріт і сказали:
— Просяться, аби впустили до острога.
— Питали, хто такі?
— Воєвода Вепр із дружинниками.
— А що йому потрібно тут, тому Вепрові?
— Не відаємо.
— То підіть і довідайтесь. А вже як пересвідчитесь, що таки має діло до нас, впустіть.
Дозорці йдуть, а Чужкрай обертається тим часом до медочерпія:
— Чим же воно ліпше за наш мед, це

читати