Завантажити

задунайське?
— Ви не відчуваєте, чим? Достойний, смак же не той.
— Смак не той, однак щоб ліпший — не сказав би.
Вепра приймав за тим же столом. Не підвівся й не пішов назустріч, хоч знав його давно. Повелів медочерпію: “Налий нам свого хваленого”, — й запросив колишнього содружинника до трапези.
— Сказали, маєш до мене діло?
Вепр як зайшов похмурий, так і лишався.
— Мав, Чужкраю. А чи маю зараз, і сам не відаю.
— Чом так?
— Бо приймаєш аж надто вже негостинно. Он скільки за воротами тримав, потім допитувався, не впустивши, хто такі і чого треба.
— А ти ж як думав? Стоїмо на порубіжжі, ромеї поруч.
— Ніби не видно, хто ми.
— Най звикають бути обачними і пильними. Дружина в мене сяка-така, маю навчати та й навчати. Тож не гнівайся, бери, випий з дороги.
Вепр доглядається, чого наливають йому в братницю, однак не поспішає прикладатися до неї.
— Розмова наша не для всіх, — сказав притишено, — тож і небажано, аби була при всіх.
— Най буде й так. Повернемося до неї потім, а зараз пригощайся. Пригощайся й розповідай, де бував, що видав, як живеш у своїм Холмі й поза Холмом?
— Чому поза Холмом?
— Бо маєш ще одну займанщину — Веселий Діл.
— Коли по щирості, тим і живу, що розриваюся між одною й другою. Холм забирає від мене літа, забирає силу, а потрібного хосену з того не бачу.
— Хіба? Всі кажуть: справжній город спорудив, з Черном скоро зрівняється. А крім города, й морське пристанище маєш. Ромеї нібито навідуються вже, приїздять за товарами, привозять свої.
— Не набув ще мій Холм тої слави, щоб до нього навідувались ромеї. Окрім даків та ромейських слов'ян, нікого не буває.
— То набуде ще, не все одразу.
Вепр надпив із братниці, помислив і вже потім сказав:
— Не вельми вірю, воєводо, що набуде. Затим і приїхав, аби помізкувати разом. Може, підемо вже? — понизив голос.
— Коли так наполягаєш, то й ходімо.
Самого цікавило вже, що хоче повідати воєвода-сусіда. Видимо, недаремно ж притишував голос та сокорив стиха:
розмова не для всіх. Той і поведе туди, де не всі можуть чути.
— Чи не до змови хочеш залучити мене? — пильно приглянувся до Вепра, коли усамітнилися.
Гість помітно сторопів, хоча й старався не виказати своєї бентеги.
— Такого наміру не маю, одначе зізнаюся тобі: приїхав не з веселою бесідкою. Сумніви роздирають останнім часом, а поділитися ними немає з ким.
— Ти і сумніви? Досі вони, здається, не відвідували тебе.
— Тепер відвідали. Певно ж, не забув, що казав князь на раді старійшин і мужів.
— На безпам'ятство не скаржусь, хоча й не втямлю, чим бентежать тебе його казання.
— А тим, що то неправдиві були казання. Нас обмануто!
— Кого це — нас?
— Передусім тебе, мене, Всевлада.
Чужкрай виважив свого гостя лінькуватим і від того не так пильним, як важким поглядом.
— Я не почуваю себе обманутим.
— Бо не дійшла черга. Дійде — тоді помітиш. Де ті обри, що ними погрожував Волот? Тямиш тепер, чому він погрожував ними, нащо вигадав нашестя обрів?
— Вигадав?
— А так. Захотів поставити у наших волостях сотні свої, прибрати те, що обжили та спорудили ми, до своїх рук, і вигадав. Обри всього лиш кочували біля Меотіди. Вони і в помислах не мали йти через наші землі.
— Звідки тобі знати, що не мали такого в помислах?
— Кажу ж, стали та й пасуть коней.
— А коли їм зашкодило щось іти далі?
— Що могло зашкодити? Гадаєш, злякалися наших приготувань?
— Дуже можливо, що й злякалися. Якщо вони могли домовитися з лангобардами про спільну виправу супроти гепідів, то чому можуть не знати, перебуваючи серед тих же лангобардів, що анти посилали сольство до Візантії, що між тими і другими є домовленість: об'єднати раті й заслонити обрам путь за Дністер і Дунай?
Вепр не знав, що сказати на те, і злився. А злоба не додавала йому розуму.
— Бачу, і ти не хочеш зрозуміти мене. — Вийшов з-за столу й рушив було до дверей, та одразу ж повернувся: — Тобі, як і всім, байдуже, що труд мій, плід багатолітньої потуги стає здобутком Волота, цього підступного пса і вбивці!
Він лютував уже й бігав по кліті, лютуючи, а Чужкрая ніби й не стосувалося все те, попивав вино, закушував і лише іноді виважував гостя лінькувато-супокійним поглядом.
— У мене. Вепре, немає жодної причини бути тобі недругом. Одначе й князеві я не збираюся ставати поперек путі. Він в одвіті за блага землі і люду тиверського, най робить так, як того вимагають потреби землі.
— А що скажеш, — спинявся Вепр і круто обертався до Чужкрая, — що скажеш, коли посяде і твій острог, як посів мій Холм? Чи згадаєш тоді про потреби землі? У кого шукатимеш захисту, коли посяде? Маємо бути єдиними, Чужкраю. Чув, єдиними, коли хочемо бути володарями і силою в своїй землі.
— Сила землі в єдності, Вепре, а не в розбраті. Ти ж сієш розбрат, і тому не

читати