Завантажити

дівчину й приязно зазирає їй у вічі.
— Давно, матінко-княгине, вважайте, з того самого часу, як наші вої повернулися з ромеїв.
Кивнула, зголошуючись, головою, а про себе інше думала: “Не сказала: “Як стратили Боривоя і тато заворогували з князем”. І добре робить, що не каже. Не до того йдеться, щоб згадувати те безліття і той непотрібний розбрат. Ано, не до того йдеться!”
Найбільшу сподіванку свою покладала на славу, що піде про Богданка по околіях, а від сколій піде й по всій землі. Як же, дядько розказує та й розказує мужам, отрокам, як спритно та мудро повівся Богданко, коли брав татей. Він, муж Доброгаст, іменований дядьком-навчителем, так собі, аби отроки звикали до ратного діла й навчалися нести дозорну службу, сказав їм: “Йдіть і пильнуйте за лодіями; то лодії татей”. А княжич Богданко не просто собі сліпо робив те, що велів дядько, він прибрав лодії, перевів їх в інше місце і тим примусив татей шукати свою втрату, а відтак розбитися на три осередки. Тому і взяв їх, як останніх бевзів, ані отямитися, ані писнути не дав. Ге, та до такого не всякий муж додумається. Ну, а коли каже так про Богданка дядько, то чому не повинна казати, а тим паче мислити, вона, княгиня і мати? Чи ж такий отрок не достойний поваги? Чи перед таким не розчулиться і не стане прихильним навіть кляте з клятих Вепрове серце? А ще ж є добриня Людомила. Хто-хто, а вона бажає своїй дитині щастя, знає і розуміє: княжич і її доня давно вподобали одне одного, стати їм на заваді — все одно що згубити.
Була з дітьми — уповала на це. Лишала на часинку дітей та поспішала до князя чи до челядини з якимсь бідканням — знову уповала. А то ж як! Чи вона ворог своєму синові? Чи мало перетерпіла та вистраждала, коли його спіткало те страшне безліття, що мало не стало згубою. Йой, боги ж всевидющі, мають бачити й винагородити вже матір за її страждання коли не щастям-насолодою, то бодай певністю, що вона не така вже й нещаслива мати, що й її дітям дарує свої блага світ, усе те гоже та пригоже, що є у білому світі. Заприсягтися може: окрім цієї втіхи-винагороди більше нічого їй не треба, чогось більшого вона й не жде уже від суєтного в своїй суєті світу.
Чомусь об'явилася в ній та й засіла в тім'ї певність: це вирішальна мить. Коли прибуде за Зоринкою вітець її, а тим паче й мати, вони з Волотом не відпустять уже їх такими, як були досі. Ані щедрістю, ані мудрістю не поскупляться, а таки виб'ють з їхніх мізків колишнє, примусять забути його. Чи їм, Вепрам, не узріти тепер: правда на боці Волотів? Най і так: не зумів князь постояти за Боривоя. Зате ж зумів княжич вихопити з хижих лабет Забрал їхню Зоринку, не дозволив татям поглумитися над дівкою. Провина окуплена доблестю і честю, а покон слов'янський так і гласить: за честь платять честю.
Мабуть, аж надто увірувала, що буде так, як мислить собі, як хоче, щоб було. Коли за Зоринкою прибув із Веселого Долу цілий загін кінних і Малка не побачила серед них ані Вепра, ані Вепрової, заніміла, вражена, й змаліла на силі, да так, що ані вдіяти, ані сказати чогось не змогла. Єдине, на що була здатна, — відчувати образу, а водночас і біль.
“Як же це? — питала сама себе. — Чи то ж можливо? Най Вепр не сміє показувати їм очі. А посестра Вепрова? Що вона думає собі? Няню-наставницю прислала. І це до нас, князів землі Тиверської?!”
Як пішла перед тим, так і прибула знову сила. Збудилася Малка, за себе та до князя, а вже тоді, як постала перед князем, забула, що вона не просто собі мати, вона ще й княгиня.
— Як же це можна, Волоте? — питалась і не ховала зволожених сльозами віч. — Ти загледів: вони не зволили прибути за своєю донькою, няньку-наставницю прислали. І це після всього, що зробили для них. Та то ж ганьба, то видиме безчестя нам!
— А ти сподівалася чогось іншого? — князь був на диво спокійний, лише хмурість і виказувала його невдоволення. — Це, Малко, не хтось там, це — Вепр, від нього годі сподіватися честі. Ну, а за безчестя не думай. Безчестя коли й буде з цього, то не нам. Тепер напевне знаємо: примирення як не було, так і не буде. Ми — недруги, і віднині маємо поводитися з Вепрами, як із недругами.
— А діти? Що буде з дітьми?
— Час, сподіваюсь, і їх переконає, що між ними нічого вже не може бути.
XI
Відтоді, як у Подунав'ї були споруджені за умислом князя Волота і з волі всетиверського віча сторожові вежі, колишня гостинна путь і незайманщина перестали бути доступними для всіх. Білгородська твердь разом із пристанищем і землями, що лежать на захід сонця від Дністровського лиману аж до Третьої ріки і Третього озера, належать тепер самому князеві; Холмську твердь і землі, що лежать між Третім та Зміїним озерами, посів воєвода Вепр; вежу, споруджену між озером Зміїним та озером-морем і найменовану Великою Лукою, як і землі, що прилягають до Великої Луки, князь заповів своєму мужеві і будівничому тої вежі Чужкраю; Стрільчу ж твердь, що стала мало не супроти ромейської Тульчі й прикриває собою землі між

читати