Завантажити

раз оплакала.
“Може, скорбота її і є жалі за Божейком? — дає волю своїм підозрам Миловидка. — Така могла спокуситися на нього. Ано, така могла! Навікулярій — бридкий і жорстокий, до всього ж набагато старший і, видимо, нелюбий їй. Божейко і орлик, і либідь, і сокіл супроти нього”.
— Мати-ігуменя ще щось веліла переказати мені?
— Ні, — швидко і тому немовби аж різко перечить дівчина й зважується пильніше, ніж досі, приглянутись до навікулярієвої. “Що ж мені робити з тобою? — питали її очі. — Таки сказати те, що хочу сказати, чи встати і піти? Одначе ж я так давно жадаю бачити тебе, так дуже волію знати, як усе те сталося, що сталося з Божейком?”
— То чим завдячую...
— Я з-за Дунай-ріки, — не дала їй висловитись Миловидка. — Мала побратися й бути жоною рабові вашому, Божейку. Та не стала нею. Ромеї схопили його й повезли на край світу. Мусила іти в ті світи та розшукувати. Хотіла або викупити його з рабства, або бути при ньому й спізнилася. Тому в монастирі тепер, тому й до вас прийшла, достойна. Хочу знати, за що його покарано так і чому покарано?
Дивно, не гнів і не ненависть, — біль і жаль промовляли її устами. А ще благання. Не те, що рветься зі щойно ураженого й схильного на все, аж до холопської догідливості серця. В цьому її благанні була й певність: я — раба тої хвилі, що зродилася на путі з Черна у Випал, одначе не твоя раба. Чуєш, всевладна господине, не твоя! Тож і не дивись на мене, яко на рабу свою. Забудь бодай на час, що ми нерівня, що тобі досить покликати челядина — і я опинюся за воротами. Будь доброзичлива цієї хвилі й одне лиш знай: ми — биті горем люди, і, яко биті, мусимо пам'ятати: ніщо не вище і не владне над людським. Чуєш, ніщо!
Мабуть, недвозначно висловлювала те, що казало серце, чим клопоталася думка, бачила: навікулярієва не глуха до її казань. Не хмуриться і не відвертається, як могла б, дивиться та й дивиться на неї, дівчину з далекої антської землі, а тим часом вкривається червінню. Не вельми густою, одначе такою промовисто ніяковою, що й самій Миловидці стає ніяково за свої домагання..
— Божейко... — пригадує господиня. — Як же, я знала Божейка. Такий синьоокий та білотілий... такий пригожий собою, що йому й не личило б бути рабом.
— То за що ж, питаю, його покарано? — не терпиться Миловидці. — Чи не за те, що вельми пригожий?
Навікулярієва і зовсім паленіє вже, і хоче сказати щось, і не спроможеться:
— Коли вже Божейкова наречена прийшла до нас, — заговорила зрештою, — то, певно ж, знає, що сталося і чому сталося.
— Що сталося — знаю, а чому — не візьму до тями. Та й чи можна про те знати все, тим паче з чужих уст? Люди всякого накажуть.
Довіра не забарилася зродити довіру, і навікулярієва на диво швидко й примітно погасила в собі пересторогу. Ба навіть намірилася було звестися, підійти до Божейкової нареченої, та в останню мить стримала себе й обмежилася лиш тим, що простягла до неї руки.
— Вір, дівчино, — мовила тепло та щиро, — вини моєї в тім немає. Ані найменшої. Я добра йому бажала, твоєму Божейкові. Бачила, як мучився в залізі, й хотіла полегшити його долю — зробити келійним служкою в оселі, а той мучитель мій, навікулярій, завважив у тім добродійстві лихі наміри й згубив молодця. Так наглумився над ним, наді мною, що коли б не віра та не певність, що буду покарана за самогубство на тім світі, пішла б за Божейком і кинулася б у море, як і Божейко. То ж не просто собі підозра і не якась там породжена підозрою недовіра — то ганьба мені перед всією Фессалонікою, на весь християнський люд ганьба!
Була така страдницьке зболена і така довірлива, що годі було й думати, ніби каже неправду. І все ж Миловидка не піддалася тим хвилям, що зроджувала сповідь навікулярієвої. “Цього тільки й бракувало, — мислила собі, — ано, цього тільки й бракувало, аби ти пішла за Божейком і в воду. Глядіть, що вигадала!”
— Я не затим прийшла, — намагалась бути стриманою, — не затим, кажу, прийшла, щоб попрікати достойній господині за те, що сталося, хоча й певна: було б ліпше, коли б вона лишалася байдужою до долі Божейка й не заступалася за нього. Вериги залізні, неволю та муку, зроджену неволею, Божейко стерпів би, а безчестя не міг. Ми, достойна господине, — люди іншої крові і покону іншого.
— Як же це я могла не заступитися, коли сама ходжу у веригах раби?
— Йой, пощо так кажеш, господине? Чи твої вериги — рівня Божейковим? Інше повідай мені, коли справді добра та ласкава: що він казав, Божейко, коли мав із тобою бесіду? Яким було його найбільше бажання?
— Казати нічого не казав, а з того, як мучився та поривався покласти край своїм мукам, бачила: щось вельми звабне кликало його у рідну землю, і так дуже, що й на смерть пішов заради тої зваби.
— Дякую красно, — підвелася Миловидка і тим сказала: ітиме вже. — Це і є те, що виправдовує Божейка перед землею нашою і перед людом нашої землі. Коли поталанить бути в ній, так і скажу всім: він був і лишився

читати