Завантажити

часом.
— Будь вільна, сестро, — підійшла й сказала тій, що замінила її сьогодні. — Я попасу корови.
— Чом так?
— Побувала в храмі, послухала службу божу, то й упокорила в собі дух неспокою, бентеги сердечної. Матушці-казначеї скажеш, що я веліла тобі бути вільною.
Послушниця усе ще не йняла віри.
— Зізнаюсь тобі: не вельми хочеться повертатись туди. Коли не цю, то іншу роботу вигадають. Може, надвечір піду вже?
— А коли матушка-казначея гніватиметься?
— Звідки знатиме?
Пасли корів і гомоніли, завертали тих, що йшли далі дозволеного, й знову гомоніли. Коли ж настав час доїти їх, а по доїнні трапезувати купно, і зовсім дали собі волю. Жартували, сміялися, розповідали бувальщини й знову сміялися. Де й поділися сумирність та покора, що були написані на лицях там, за монастирськими мурами. Гляньте, забули й про писання: коли їси, їж мовчки.
— Ти чого так плакала вдосвіта? — схилилася та, що сиділа ближче, й запитала утаємничено.
— Сама не знаю.
— Так слізно плакала і не знаєш? Усе ховаєшся від нас, гадаєш, коли ми іншого роду-племені, то вже й чужі, не здатні прийти й стати на поміч?
— Ба ні, — заперечила щиро. — Це тому, сестро, що певна, ніхто не пособить мені в моїй біді.
— Знаємо, в такій біді, як у тебе, ніхто не пособить. А все ж, може, порадили б чи розрадили якось? Негоже цуратися нас, сестро, мовчати та й мовчати.
Що мала сказати такій? Перечити? Ба, то ж правда: неприязна вона з послушницями. Хай не цурається, все ж неприязна. Знає Євпраксію і тільки Євпраксію, з усіма іншими — аж надто стримана. Веселяться — мовчить, сперечаються — теж мовчить. А доходить до змагання, хто пастиме корів, не бариться вискочити: “Я, сестри”.
І таки сказала, чого плакала.
Не вельми йойкали та божкали послушниці, чуючи її сповідь-зізнання: чи то велике диво — сон, а проте, розгадуючи його, були і зичливі, і добрі. Коли ж вгомонилися й пішли кожна в своє діло, та, що заговорила до Миловиди першою, сказала притишено, аби інші не чули:
— Тобі слід якось оповістити Божейкову маму, що сталося з Божейком і з тобою. Інакше не заспокоїшся, усе життя мучитиме совість.
— Як же я перешлю її, вісточку, коли така далечінь?
— Ходи до морського пристанища, питай та розпитуй, може, натрапиш на мореходів, що йтимуть туди, та й перекажеш.
— Йой, хто перекаже, коли Божейкова мама живе далеко в лісі.
— Тоді сама подайся туди.
— Марна потуга, сестро. Попереду он які гори і яка задовга морська путь, а в мене ані соліди.
Порадниця подумала і вже потім повідала свої думи:
— Горами не йди, горами не пройдеш. Прався берегом. Тут путі торовані, та й люд повсякдень вештається. Десь пішо йтимеш, десь станеш, заробиш соліду, другу та й під'їдеш.
Не така вже й мудра була її рада, а все ж запала в серце. А й справді, чи вона не здатна заробити та й їхати, заробити та й знову їхати? Ромейські береги густо заселені. Пристане до рибалок — заробить, піде на поле — знов заробить. Не всі ж мають рабів, а літо — гаряча пора, влітку усім потрібні робочі руки. Багато піде на те літ? Хай і так, зате з кожним літом буде ближче до рідної землі.
Говіркішою і веселішою здавалася увесь той день. А надійшов вечір, сказали, час повертатися до обителі, осмутніла. Це ж прийде Євпраксія й запитає, чом подалася з храму да так, що наздогнати не можна було? А ще ж може нагадати: “Готуйся, Миловидко, наближається день твого хрещення, будеш прийнята в клір”. Що скаже їй, коли нагадає? День хрещення наближається і наближається невідступно.
Повернулася пізно й постаралася пройти до келії непоміченою. Ждала, ось-ось хтось прийде, а ждучи, потерпала. Ніби пташка, що її загнали в клітку. Тому й сіла ближче до вікна, тому й поривалася: бодай думкою бути там, де широкий простір, де розкіш-воля.
“Я й справді, ніби в клітці, коли точніше — в кам’янім мішку”.
Кам'яний мішок... Де вона чула таке? Тут, у Фессалоніці? Ба ні, у Вероні. Жінки розповідали їй бувальщину, схожу на казку, та й згадували ці слова: молоду матір, що провинилася перед своїм мужем, замурували у кам’яний мішок.
Чого тільки не буває на білому світі. А все через те, мабуть, що бажання одних стають завадою для бажання інших, що з-поміж людей завжди вишукуються такі, котрим байдуже, на чиєму безлітті зізріватиме їхнє щастя. Аби зізріло, аби лиш мати його! Так повівся з нею і тисячами таких, як вона, намісник Хільбудій, таку, коли не гіршу, долю уготували й тій, що жила давно-давно і, як і вона, Миловида, не побажала бути усладою свавіллю і свавільникам.
Свідків тієї осмути, мабуть, і на світі немає вже, одначе в околіях Верони добре пам'ятають: сталася вона невдовзі по тому, як у обводи їхньої землі вломилися готи. Один із привідців того варварського племені по імені Аспар облюбував замкнену довкружніми горами Долину Юпітерової Ласки, сів там із родом своїм і став володарем зелених луків та плодоносних нив

читати