Завантажити

ти опечалена так?
— Погані вісті надійшли від кревних. Матуся вмирає. Хотіла провідати її, та муж запер ворота, велів не випускати мене, свою господиню, з замку.
Вона таки заплакала. Не так, як за тим разом, як зайшов вітець і сказав: “Збирайся, ти вільна”, — все ж ревно і жалісно. Так жалісно, що навіть байдужого до жіночих сліз Аспара вразила.
— Про що річ, — не зволікав із речницею. — Хочеш поїхати — їдь. Коли запрягати коней?
— Зараз, негайно. Я й так багато втратила, цілих дві доби б'юсь, мов пташка в тенетах, а випурхнути не можу.
— Збирайся, коні подадуть.
Вийшов і дав челяді своє повеління — лаштувати колісницю для дальньої путі. А поки лаштували її та впрягали коней, покликав до себе тих, хто охороняв у його відсутність ворота.
— В жони моєї був хтось із сусідньої провінції?
— Не було.
— Як то не було?
— Бо не було. Ворота охоронялися, ніхто не в'їздив у них за останні п'ять діб.
— То, може, жона моя посилала когось до матері?
— Таке теж відпадає. Жоден вершник не виїздив із міжгір'я.
Волостелин пильно приглядався до привідці сторожі. А те не обіцяло втіхи..
— Як же господиня знає, що в неї нездужає мати? Духи принесли їй ті вісті чи як?
— Про те відомо лиш господині.
Аспар хмурився. Видно було: його роздирають сумніви, а чи правдиві вони, не знав.
— Іди, — повелів зрештою охоронцеві. — І моли бога, щоб справді було так. Бо коли довідаюся, що таки приїздив хтось до неї чи виїздив із міжгір'я, начувайся.
Пождав, доки вляжуться зворохоблені думки, й спрямував стопи свої до жони.
— А що з матір'ю?
— Казала вже: недужа.
— Питаю, який недуг? Невже ті, що були в тебе, не сказали?
— Казати не казали, та оповістили страшне: матуся наснилася мені в чорному.
— Ах, наснилася! — ніби аж зрадів Аспар. — Тоді складай, жоно, свої речі і лишайся вдома.
Корнелія всього, видно, сподівалася від свого відлюдька, тому не вельми й здивувалася. Зате обурення її дало нарешті про себе знати.
— Я, здається, не продана тобі!
— Зате обвінчана зі мною. Сама того хотіла, отож і будь нею, в усьому покірною жоною.
Жінка є жінка, коли вже розлютиться, не бачить, де двері, а де вікно.
— Ти... ти забуваєш, — позеленіла зі злості, — що я не беззахисна, що мені досить кинути клич — і на поміч прийде сила, перед якою не вистоять ані твої ворота в Долину Сліз, ані твій замок.
Темнів і Аспар на лиці.
— Ти спершу кинь його, клич! — мовив не без погорди. — Замок он який, звідси швидше до бога докличешся, аніж до батенька.
Корнелія націлилась було крикнути: “Я докличусь!” — та втрималася. Нащо казати такому? Чи вона не донька знаного в краї префекта, чи не відає: мовчання — золото, хто мовчить, той двох навчить.
Найперше, що вдіяла, коли муж від'їхав із замку, покликала до себе випробуваного вже на дарах челядника.
— Я знов про те ж: треба вибратися якось із міжгір’я.
— Може, й треба, та як?
— Муж ліпше за мене знає Долину Сліз, отож хай розкине розумом і знайде спосіб. За те матиме втричі більше, ніж мав.
Челядник так гірко кривиться, ніби з'їв щось бридке.
— Достойна, я ж бо казав уже: це неможливо.
— Чи звідси один-єдиний вихід?
— Таки один, через ущелину, що проклала ріка. Більше немає ні входу, ні виходу, кругом непрохідні гори.
— Одначе ж поселяни Долини Сліз, купці інших провінцій їздять же якось.
— Лише через ворота і тільки з дозволу сторожі.
— Ну а коли переодягнуся й приберу подобу купця чи поселянина, візьму з собою челядь, товари?
— На виїзд слід мати знак від волостелина, без знака не випустять.
Корнелія то німувала, дивлячись на челядника, то схоплювалась і металася по терему, ніби загнана в кліть звірина.
— То, може, тебе хоч випустять?
— Того теж не варто робити. Я близько стою коло вас, волостелин може догадатися, чому мені заманулося їхати з його володіння, й перешкодити нам одразу ж або пізніше розкумекати, чого їздив, і скарати мене на горло. У нього іншої кари немає.
— То що ж радиш зробити? Як повідомити вітцеві, аби прийшов і визволив мене з біди?
Челядник замислився.
— Дайте, достойна господине, час. Не може бути, аби старий Тріарій не знайшов для вас рятунку. Коли не в замку, то поза замком, а підшукаю для вас вісника.
Він зібрався вже було йти, та одразу ж і передумав.
— Маю для вас два попередження.
— Кажи.
— Перше з них: майте терпіння і зробіть усе можливе, аби не виказати себе волостелинові ані устами, ані очима, ані вчинком.
— За те можеш бути певний. Я — донька префекта, маю добрий вишкіл таємних зносин і змов.
— Коли маєте такий вишкіл, то мусите знати: усе, що кажете тут, чують сторонні вуха. Не бійтеся, — застеріг, — в даному разі ті вуха мої.
Кориелія примітне дивується й німіє дивуючись.
— І друге, — не зважає

читати