Завантажити

Сліз.
— Це тут моя дитина, — карався підозрою й не хотів вірити власній підозрі. — Це Аспар, отой гот-відлюдько посягнув на Корнелію. Що ж вдіємо, як зарадимо біді?
Знайшлись такі, що покладали надії на короля: він і відлюдькові вправить мізки. Та їм одразу ж заперечили: коли то буде? Корнелію слід визволяти негайно.
— Маємо обступити відлюдька в його лігві, — казали префектові, — і такою силою, котра примусила б зважити на нашу вимогу. Так і скажемо тому готові: не поверне Корнелії — покличемо сусідів, усім хрещеним людом підемо на нього. І горе буде тоді його прославленому безбожними ділами замку, горе й тим, кого дістанемо за його стінами.
Остання порада видалася патрицію Руфу слушною, і він підступив до Аспарового замку, зажадав побачення з волостелином міжгір'я.
Аспар не явив за цим разом гордині, одначе виїхав із воріт не сам — гінця свого вислав.
— Володар наш, — сказав гонець, — радий бачити патриція в своєму замку яко гостя і приятеля.
— Ми не гостити приїхали, — не спокусився префект на запросини. — Хай волостелин Долини Сліз скаже, нащо він чинить у наших володіннях розбій? Де наша донька Корнелія?
Там, у замку, як і раніш, не барилися, розчинилися по якімсь часі міцні дубові ворота і з них виїхав ладний собою, при броні і в пишнім убранні муж. Його супроводжували не менш ладні і теж закуті в броню воїни.
— Патрицій має всі підстави гніватись на мене, — мовив той, що стояв попереду всіх, — і все ж я просив би його бути милостивим до вільного від злюбних уз мужа, якому минає вже тридцяте літо.
— З ким я бесідую?
— З Аспаром, володарем замку і міжгір'я, що за замком.
Між тими, які виїхали з воріт, і тими, котрі стояли перед воротами, запала німотна тиша. Одні ждали, що скаже вітець Корнелії, інші дивувалися почутому й відмовчувались, дивуючись: той, що назвався Аспаром, був воїном-миловидком, таким красним собою, що після всього чутого й перечутого про нього годі було й вірити, ніби це він.
— Я об’явився тут не для того, щоб роздавати милості. Питаю про інше: як сусіда смів посягати на помовлену вже дівчину, на моє, зрештою, право, право батька і волостелина? Де моя донька? Що з нею?
— Корнелія в мене, достойний. А взяв я її тому, що вподобав і хочу, аби була мені жоною.
— Може, у готів і водиться так — добувати собі жон, як і все інше, татьбою, у нас — ні. Волостелин мав би пам'ятати це, як і те, що я, вітець Корнелії, не волію мати зятя з чужого племені.
— Зате воліє Корнелія.
— Неправда! У доньки є наречений, вона дала вже згоду стати його жоною. Про яку волю може йти мова, коли дівчину взято силою?
— Хай патрицій піде й запитає. Донька його недалеко, вона тут-таки, в замку.
І страхався Люцій Руф, передчуваючи непоправне, і обурювався, ба погрожував навіть, казав, коли Аспар нині ж, цієї миті не поставить перед його очі Корнелію, він, префект провінції, не знати що зробить із ним, із його замком, з землею, в якій утвердився незаконно тать і промишляє татьбою, а завершив свої погрози тим, що зголосився-таки піти в замок і на власні очі побачити дитя своє.
Аспар дозволив батькові самому, без свідків поговорити з донькою. Правда, і бачив, як зустрілися, і чув усе, про що говорили. Полонянка не знати як зраділа, угледівши вітця свого, та одразу ж припала йому до грудей і розплакалася, як плачуть усі ті, хто втрачає багато, а набуває не знати що. Одначе, коли патрицій Руф сказав їй: “Збирайся, дитино, я прийшов визволити тебе”, підвела засмучені очі й запитала: “А чи треба? Хто мене візьме після всього? Певна, Емілій Долабелла перший відкинеться, довідавшись, що ночувала в чужій оселі, побувала в чужих та ще й овіяних недоброю славою руках”.
Знову припала до батькових грудей і ще ревніше заплакала. І улещав її патрицій, і обіцяв: біди позаду, дарма, тулилася до нього й ридала, журилась бідою своєю і знову ридала. Коли ж нагадав: час збиратися, сказала те, що й перше: її доля вирішена вже, що буде, те й буде, лишиться з Аспаром.
Розгнівався префект, одначе не так на доньку, як на гота, що став йому з волі випадку сусідом. Громи метав на його голову, а завершив свої погрози повелінням: якщо Аспар хоче мати Корнелію за жону, він має виправдати себе перед хрещеним людом за колишнє, зректися всього ганебного, що було в його колишньому, й обвінчатися з донькою за всіма законами віри Христової.
Не подобалось Аспарові те повеління, хмурився і мовчав. Бо не звик коритися. Досі навпаки було: усі і без жодного супротиву корилися йому. А все ж, коли підвів очі, іншої гадки не було: заради Корнелії і миру з її кревними й Аспар покориться.
Обвінчавшись з найліпшою, що знав досі, дівчиною з аристократичної родини і ставши законним мужем милої серцю жони, Аспар примітно вгомонився, схоже, що відмовився від варварських звичок. Тішився молодою господинею в своєму замку й почував себе неабияк втішеним. Зрештою згадав, що він володар не лише замку, а й

читати