Завантажити

приглядався до людей: такий камінь є!
Події підганяли час, тому й Вепр не гаявся, осідлав ліпшого коня і, вихопившись на нього, погнав до лісу, а лісом — до жертовника під Соколиною Вежею..
Знав: правитися конем до Перунового дуба чи навіть до загорожі довкола нього — противний охоронцеві жертовника вчинок. Через те не став напрошуватися на гнів та немилість Жаданову, лишив коня поодаль, і перш ніж підійти та постукатись у ворітницю, розглянувся й прислухався, чи немає там, за загорожею, сторонніх.
Ворітницю не важко було розшукати — до неї вела стезя, її позначали черепи принесених богові жертв. Уздрівши їх, невільно стишив ходу і кинув позирк очей своїх далі — на дупло розлогого дуба, а вже як уздрів божу оселю, і зовсім укляк: було таке відчуття, ніби став перед самим божеством і має бути покараний за те, що посмів стати. Коли ж зборов-таки в собі почуття перестраху та прочинив ворітницю, зустрівся віч-на-віч із Жаданом: волхв стояв на порозі рубленої з колод хижі й підозріло пильно дивився на захожого.
— Мир тобі, володарю таємниць земних і небесних, — привітався.
Волхв усе ще відмовчувався.
— Несеш у серці злобу, а бажаєш миру? — прогудів нарешті його гучний, ніби з бодні, голос.
— Де гнів, там і злоба, ано. Та не я висікав її з каменю буття нашого, висікали інші. Окрім того, не на тебе прямую я стріли гніву свого і злоби своєї.
— У божу обитель не гоже нести ті стріли, навіть коли вони призначені для інших.
— А де ж шукати порятунку, коли серце розпирає злоба? Ти, муже, маєш славу провидці й волостелина небесних таємниць, служиш богові і накладаєш із богом. Тому й прийшов до тебе, щоб сказав: де і як шукати?
— Змирись — і знайдеш утіху.
— Я, волхве, Вепр, муж із мужів. Змиритися не можу.
— Гнів твій на князя?
— На нього.
— Я князю не суддя.
— А боги? Зроби так, аби Перун покарав Волота і погасив у мені вогонь мсти, незгасної злоби.
— Боги й без того карають люд, а заодно і князя. Видиш, спалено все, голод іде на землю. Тобі цього мало? Ти більшого хочеш?
— Голод іде не на князя, він не візьме його за карк. А я жадаю помсти саме князеві.
— Боги справедливі, вони можуть обернути гнів свій не на князя — на тебе: втратив сина, втратиш і доньку.
Помислив мить.
— За що може впасти на мене така кара?
— За те, що надто вже хочеш її іншим.
— Бо таки хочу. Єство горить, кров до того кличе. Зроби, аби я міг помститися, — і матимеш усе: поле, товар, захочеш — Веселий Діл віддам тобі. Не лишень жерцем, волостелином станеш.
— Пішов пріч! — вибухнув гнівом Жадан. — Ти хочеш, щоб я торгував божою волею? Пішов пріч!
Наступав рвійно і дужо, так дужо, що навіть бувалий у бувальцях Вепр упав духом і змушений був оступитися, а далі й зовсім податися за загорожу.
— Май розум, Жадане, — обізвався звідти вже, — я діло кажу! Другої нагоди стати мужем серед мужів не матимеш. Збагни це і опам'ятайся, я ще пожду.
— У-у, гад повзучий в образі людськім! — знову пішов на нього Жадан. — Пріч, сказав! Не лише тебе, тіні твоєї бачити не хочу!
Кричав на всю околію і гнівавсь на весь світ, а повернувся до капища, упав перед оселею Перуна на коліна й підніс угору скорботно-благальний лик свій, простягнув до дупла не менш благальні руки.
— Огненний боже, великий Сварожичу! Ти бачив гнів мій і бачиш муку. Одведи і заступи від усього злого й лукавого! Вирви із серця занесене злою личиною сум'яття, не дай сплодитися в мені найбільшій слабості людській — спокусі. Чуєш, Перуне? Не дай сплодитися і впасти ниць! Вік буду вірний і вдячний тобі, тільки не дай упасти ниць!
Князь і мужі його, надто мужі думаючі, не лишилися байдужими до того, що робилося і до чого йшлося в землі Тиверській. Он яка біда може постигнути, коли підуть від Меотіди обри, а земля в пагубі, люд занепав духом і змалів на силі, так дуже змалів, що коли дійде до чужинської навали, нікому буде меча зняти і заступити себе від напасті. Що тоді буде і як буде? Чи переживе Тивер таке лихо?
— Цього передзим'я доведеться не йти на полюддя, — казали одні. — З кого правитимемо правеж, коли біда видима і постигла всіх. Взяти нічого не візьмемо, тільки люд роздрочимо.
— А чим годуватимеш тих, кого доведеться кликати на січу з обрином?
Князь слухав ті суперечки і хмурився. Бо таки було чого. Один казав правду, а другий і поготів: чим годуватиме тих, кого доведеться покликати під свою руку, коли піде обрин?
Не сказав своєї речииці мужам, вислухав їх і повелів іти собі, думати далі.. Сам теж пішов і теж засів у теремі. Думав і ждав чогось, аж поки не діждався: на місто під Черном повалив звідусіль люд поселянський? Були там кінні, були й піші, одні при броні, інші голіруч. З усього видно: йшли усі і йшли так, як дозволяла маєтність.
Через поріг не забарився переступити покликаний князем воєвода.
— Що діється, Стодорку? Чого збирається люд?

читати