Завантажити

прадавнє безліття, то лиш для того, аби застерегти когось: не роби так і не накликай лиха; он що буває, коли не слухають старших і йдуть супроти закону та покону. Нині ж запевняють: твар не винна, винні люди, отож най тягнуть жереб і віддають того, кому випаде, в жертву богам. Чи зголоситься віче і чи дасть свою згоду князь?
— Люд давно не очищав себе, то правда, — перший знайшовся на слові й заговорив осібно до волхва князь Волот. — Та правда й те, Жадане, що очищення це коштуватиме найдорожчого — людського життя. Чи ти певен, що інакше не вмилостивимо богів, що є конча потреба посилати на вогонь когось із нас?
— Певен, княже.
— Чим доведеш те?
— Гнівом божим. Дощу не було, як засівали ниви на передлітті, не буде, коли не вмилостивимо богів, і тоді, як настане час засівати їх на політті.
— А коли буде? Чи відаєш: як боги змилостивляться до поліття і пошлють дощі, на вогнище підеш ти, яко лживий жрець, що торгує божим повелінням.
— Відаю, княже.
— І стоїш на своєму?
— Ано, стою на своєму.
— Тоді виношу цю твою речницю на розсуд віча. Моя воля така: пождати кінця літа. Коли не випаде дощу до засіву нив на політті, потягнемо жереб. На кого вкажуть боги, той і буде принесений їм у жертву.
За цим разом віче не кричало: “Слава мудрому князю!” Проте й не німувало, як досі. Загуло, завирувало, наче океан-море під рвійним вітром. Одні тільки радилися, інші сперечались, ще інші погоджувалися без особливих роздумів і вагань.
— Най буде так, як каже князь!
— Гадаєте?
— А чом би й ні? Коли така воля богів, що вдієш, мусимо умилостивлювати їх.
— Тільки не життям князя і його родини.
— Ано! Де такого візьмемо, коли втратимо? Чи то гоже, аби князь-добротворець та розплачувався за провини люду свого?
— Так і кажімо: всі тягтимемо жереб, окрім родини князя. Так і кажімо!
Гадка та стала незабаром вимогою всіх, і волхв змушений був умовкнути.
Слово взяли ті, що скликали віче.
— Чи згодні, аби жереб тягли усі, окрім родини князя?
— Згодні!
— Чи пристаєте до гадки: коли підуть до політнього засіву дощі, скараємо, яко лживого жерця, віщого волхва, коли ні — принесемо в жертву богам когось із поселян?
— Пристаємо!
— На тому й складаємо ряд.
XV
Жаданове провидіння стало лихою правдою: дощі так і не випали за всеньке літо. Вигоріли не лише ниви, голою стала вся незаліснена Тиверська земля, в багатьох криницях тільки спала, в деяких — і зовсім зникла вода. Ще вчора, в останній день першої на політті седмиці, з'їхалися до стольного Черна найповажніші мужі, йде мале віче, іменоване радою старійшин, а речниці тої ради нема та й нема. Воно й не дивно: настав час умилостивлювати богів людськими жертвами, а на раді не знайти таких, кому було б байдуже до того умилостивлення. Отож і радяться, а радячись, сперечаються.
Більшість схилялася до думки: кара іде від Хорса. Тивер зрадила йому, своєму верховному богові, усі сподіванки покладала після зцілення княжича на Перуна й умилостивлювала здебільше Перуна. Звідси смертельний гнів, звідси й нещадна кара. Отож і не відшукалося серед радних таких, що вагалися б. Жертву приноситимуть Хорсу і тільки Хорсу.
— А хто ж братиме жереб? — подали із задньої лавиці голос. — Лише отроки та дівиці чи весь люд?
— Віддавна метали жереб на отроків і дівиць. Най так і буде.
— Чому цє має бути саме так?
— Бо так було.
— То не доказ.
— Коли це не доказ, то скажіть інше: нащо богам старе луб'я? Чи старими умилостивите богів?
— А все ж старі мали більше, ніж хтось, нагод прогніви ти богів. Чому за провини старих мають розплачуватися отроки та дівиці?
І пішло слово на слово, а старійшини на старійшин. Одні казали: отроків і дівиць єднають із старими кревні узи, то буде плата за себе й за них, інші перечили й, перечачи, посилались на думку отроків та дівиць, котрі нарікали нібито: “На стариню тому не метають жереб, що рішенець приймають старійшини. Оберігають себе, дітьми та онуками відкуплюються”.
— Не скверніть себе речами неподобними! — взяв гору чийсь дужий голос. То вийшов і зажадав тиші князь Волот. — Старійшина Доброгост правду сказав: будьмо твердими і не забуваймо: на нас дивиться вся Тивер, вона чекає від нас мудрості, а не сварки і неподобних речей у сварці. Що скаже рада старійшин, те стане законом для всіх. Тож і дбаймо про мудрість, а не про злоязичіє.
І мужі вгомонили буєсть свою, стали взаємнопоступливими, а поступившись, зуміли й домовитись. Аби чиясь зла воля не завадила богам вибрати собі жертву, доста метати жереб комусь і на когось. Най кожен прийде і візьме його сам. Іти ж і брати жереб мають усі поселяни, окрім тих, що не встигли прогнівити богів за малістю літ своїх.
А ще віче ліпших мужів і старійшин установлює: аби не було нарікань і суперечок, яка верв має іти й брати жереб першою, яка — останньою, хай потягнуть між собою жереб і

читати