Завантажити

ключницею — господинею?
Коли князь видимо радів, питаючись, то Миловидка видимо страхалася того, про що питали. Дивилася то на слабу, то на її сина благально-занепокоєними очима й ламала, хвилюючись, руки.
— Я ліпшого і не бажала б, князю. Бо ані роду, ані пристанища не маю після того, що сталося у Випалі і з Випалом. Та чи зможу?
— Зможеш. Матуся правду кажуть: чеснішої за тебе тут немає.
— Чи ж того досить? Господар, та ще в такім, як це, господарстві, повинен мати тверду руку. А в мене яка рука? У мене, самі кажете, щире серце.
— Зате маєш чесні наміри. А це, Миловидко, найліпша прикмета в діяннях тих, кого боги ставлять біля вогнища
і рала. Я підберу тобі інших челядників, таких, як сама єсть. З ними й господарюватимеш.
Видно було, і рада б сказати: “Най буде так”, і не зважується. Від того примітно соромиться й паленіє видом.
Князь користується її мовчанням і каже слабій:
— Засніть, матусю. Засніть і наберіться сили. Ми ж підемо вже. Гадаю, саме наодинці й домовимося з Миловидкою про її вогнищанство в Соколиній Вежі.
XVI
Догоріла одна, догоріла й друга свіча, а Миловидка звіряється та й звіряється князеві, де була усі ці літа, як сталося, що знову повернулася у рідну землю й опинилася у княгині Доброгніви в закупах. Нелегко їй переповідати те, що було безліттям із безліть і мукою з мук. Часом виказує ту нелегкість лишень надломленим голосом, часом — і засмучено-болісним позирком, а буває, що й зовсім безсила стримати біль: прикриває долонями очі і плаче.
Князь полишає тоді вигріте за столом місце й міряє, занепокоєний, простору в прадіднім оседку кліть.
— Коли б ти знала, дівчино гожа, як я лаю себе за те, що відпустив тебе після визволення до Випалу. Поплакала б, посумувала б за вподобаним молодцем та й вгомонилася б. А пішла, бач, — і он яку тернисту путь мусила долати, як зранили тебе чужі покони та закони.
— Йой, князю! — Миловидка прибирає руки з лиця і витирає рясні та чисті, ніби роси на скіснім сонці, сльози. — Путь справді була нелегка, та чи легшою була б вона, коли б лишилася в Черні? Адже я не відала б, де Божейко, що з Божейком, а не відаючи, печалилася б та танула, як свічка, усе своє життя.
— І то правда, — погоджується Волот, та одразу ж і міняє свою згоду-злагоду на неприязнь-підозру. Подумати тільки: вона дала перевагу не йому, уславленому ратному й думаючому мужу, гонителю ромеїв, вона обрала смерда й пішла за смердом на край світу. Що ж то за один був? Невже він, князь, не міг дати їй те, що обіцяв смерд? Невже Миловидка нічого такого, що бачила в смердові, не побачила в князеві?
— Ну, то доста, — підійшов і поклав їй руки на плечі. — Наплакалась, і доста. Чула, що сказала княгиня? Передає тобі наше прадіднє вогнище і право бути жрицею-господинею в свому вогнищі. А це немало. Це, Миловидко, як дарунок долі, як винагорода за все, що мусила вистраждати з веління тієї ж долі. Була ж свідком і знаєш: не від мене йшло те веління, я навіть подумати про таке не встиг, як матуся виплекала вже рішенець і вирекла його обом нам. Завважила: не мені і не тобі осібно — обом нам?
— Це справді така несподівана милість, — довірливо глянула на Волота й примітне вгомонила плачі свої. — Така, кажу, милість, що я не годна повірити їй і боюсь, признатися, брати на себе те, що велить узяти княгиня.
— А мене не береш на карб?
— Чом ні, беру і вірю: князь, як і мати його, бажає мені добра, так ласкаво звіряючись. І все ж у нього он скільки їх, повинностей. Чи матиме час бодай вряди-годи заглядати до Соколиної Вежі?
— Скажи, гожа дівчино, одне-єдине слово: приїзди — і я не тільки навідуватимусь та пособлятиму тобі в ділах твоїх, стану мужем і радником, охоронцем вогнища і твоєї благодаті в цім вогнищі. Коли ж діла покличуть до Черна чи на січу, буду там не довше, ніж треба. Бо уподобав тебе тоді ще, пам'ятаєш? Бо серцем і помислами завжди з тобою.
— Князю! — Миловида сторожко виставила перед себе руки, здавалось, боронилася не лише від Волота, а й від того, що чула. — Навіщо ти кажеш таке? Чи то ж можливе? У тебе жона, діти. А я...
— А ти будеш мені другою жоною. Невже не бачиш: уподобав тебе да так, що жити без тебе не можу. Завваж і збагни: Лада не випадково не звела тебе з Божейком. Вона тому й забрала його до себе, що ти уготована іншому, і той інший — я. Повір і ввіруй: не Божейко і не третій хтось — я, бо зустрів тебе на путі своїй раз, зустрів і вдруге. Най через багато літ, най по великих муках і колючих тернах, все ж зустрів у власнім вогнищі і яко жрицю-охоронницю мого вогнища. Чи таке могло статися випадково, не з волі всесильних богів? Невже не годен бути тобі мужем? Невже такий осоружний, що цураєшся, мовби самого Цура і його недруга — Пека?
— Ба ні, не осоружний. Я не змогла б, я не посміла б цуратися такого славного в люді мужа, як князь Тивері. Та що скаже княгиня Малка, що скажуть люди?
— Анічого. Одне, покон наш не

читати