Завантажити

ламати його? Згадайте, якої крові коштувало замирення. Дулібам, може, й байдуже, чим завершиться похід. Вони — далеко, їм не доведеться розплачуватися хребтом, а нам випаде така доля, тому й стоїмо на своїм: ні і ні!
— Кажу ж, — боронився старший серед волинських мужів, — князь Добрит не має наміру повелівати. Він хоче знати думку всіх антів, а вже як знатиме, скаже склавинам, пристаємо до походу чи не пристаємо.
Мовлено немовби й щиро, без звичного в таких ділах туману, а Волот не міг погамувати невдоволення, його усе ще тіпало й підбивало перечити. Тому осмілився й заговорив стольник.
— Нарочиті мужі вважають, що про цю речницю з Волина слід говорити на вічі?
— То вже як собі знаєте. Для нас важливо, аби ми сказали князеві Добриту те, що думає вся Тивер.
— На тому й станемо: князь Тивері знає, що скаже нині люд тиверський, його речницю вважайте за речницю люду. — Стольник помислив мить і вже потім додав: — А зараз прошу нарочитих мужів із землі Дулібської до княжого столу і княжих яств. Ними он яку путь подолано час і перепочити з путі.
Сиділи за столом у Черні, сиділи опісля і в Волині, пригощались-перепочивали і знову пригощались, а черв'як, що його зродило у серці князя Волота принесення в жертву богам младомладої і красної з красних діви лиш змовкав на час — не гинув. Інші жартують, захмелівши, або розповідають бувальщини-подвиги, бувальщини-перестороги, а він слухає те й хмуриться. Бо чує: нуртує-перевертається в ньому той черв'як, ссе із серця кров і не дає покою мислі.
— Землі Фракії—багаті землі, — хвалився застіллю князь уличів Зборко.. — Я запримітив їх тоді ще, як ходили в ромеї за Юстина. Доли — зором не зміряєш, а в тих долах земля, ніби масло. Плодоносна земля, братове. Суху палицю встроми — і дасть коріння. А ще ж є гори зелені, сонцем засіяні, а в тих горах — випаси для худоби, затишні долини для не відаючих спеки нив. Бо ріки течуть із гір і несуть у доли жадану вологу, бо не дмуть вітри-суховії, як дмуть нині і прісно дутимуть у нас.
— Князь Зборко лише те й бачив у Фракії? — хмуро дивився в його бік Волот.
— А що мав би бачити ще?
— Хоча би й те, скільки твердей-фортець мають там ромеї і скільки воїв по тих твердях. А ще мав би пригадати він, як нам ломили там за Германа та Юстина ребра, скільки голів тоді не долічилися.
— І це каже той, хто водив нас не так давно до тої ж Фракії, хто казав: “Анхіал — багатий город і ще багатше пристанище. Візьмете — на всю добу дарую його вам”?
— Я водив вас, княже, не на татьбу, я водив для того, щоб провчити ромеїв за їхні розбої на нашій землі, щоб примусити їх рахуватися з нашою силою і здобути бажаний мир. А до чого кличеш ти? Чим зваблюєш нас у ромеях? Чи тобі мало того, що мав там за Юстина та Германа, коли пішов непроханий, що мали опісля тиверці від Хільбудія? Невже не відаєш, бувши зі мною в тій же Фракії, яких зусиль коштувало нам, аби ромеїв запевнити та й самим упевнитись: ліпше убого, зате привільне жити в своїй землі, аніж полягти за достаток у чужій? Нам і тут, де сидимо від діда-прадіда, не тісно.
— Одначе не вельми й сито, — поспішив заперечити Добрит. — Я тому й не сказав склавинам свого твердого “ні”, що житіє нашого люду не дає грунту бути певним і твердим. Чому мовчиш, князю Тивері? Чом не кажеш тут, що засіяні підвладним тобі людом поля друге літо не дають йому збіжжя, а худобі — звичайної травиці-поживи на луці чи в лісі? Як житиме і з чого житиме такий люд, коли сидітиме в обводах спаленої сонцем землі й тішитиметься тим, що живе в мирі?
— То наш клопіт, княже.
— І все?
— Пагуба спечна не може тривати вічно. Ми нічим не прогнівили богів, аби так немилосердно карати нас. Я вірю цьому і люд мій вірить, тому й сподівається: ще плодоноситиме Тиверська земля, а плодоноситиме земля, буде й на нашім подвір'ї свято.
— Віри замало, князю. Віра — набуток отроків, а ти муж і не лише ратний, а й думаючий.
Добриту, видимо, не по серцю те, що тиверський князь аж надто вже колючий сьогодні. Втупив у нього прискалені в гніві очі й мовчить. Та гнів його не охолодив, лиш підцвьохнув Волота.
— А тепер я запитаю тебе, княже, — ісполчився весь, — що робитимемо, коли станеться так: ми знімемося й підемо всім ополченням у ромеї, а обри тим часом до нас?
Примовк привідця дулібів. Всього лиш загадався чи не знав, що сказати. І мовчання те не пішло йому на карб. Засумнівався в доцільності походу князь уличів (“А що, — мовив, длубаючись у тім'ї, — і таке може статися”), одразу й доволі рішуче перейшов на бік Волота князь подніпровських полян.
— Я теж тієї думки, — сказав Добритові. — Не час ісполчатися і йти в ромеї, час думати про міць своїх земель. Обри, ставши сусідами, не випадково вторгаються в наші весі на обводах і пробують нашу силу. Вони щось замишляють супроти нас і ждуть слушної нагоди. Такою нагодою, гадаю, й буде наш похід у ромейські землі.
— Було б ліпше, — не так уже завзято, а все ж

читати