Завантажити

оселю — дупло, розбили високий, жовтогарячого кольору намет. Там, у наметі, й має статися перше Ласкавчине побачення з богом. Об'явиться перед нею до осліпу ясний і доброликий, усміхнеться потішено-вдоволеною усмішкою та й скаже: “Ти до вподоби мені, дівчино, беру тебе”. Поцілунок його буде болісним, та лише на мить. По тій миті настане солодке забуття, а поки воно триватиме, покладуть божу обраницю в лодію і віддадуть вогню. Ясний Сварог візьме її на свої дужі длані й понесе разом із лодією через всеньке океан-море на острів Буян, в країну постійного літа і вічнозелених садів, духмяного аеру в садах та при потоках. А вже як станеться Ласкавчине воседля в божих хоромах, як побереться з богом та усладить його солодощами злюбними, має згадати й про них, поселян землі Тиверської, та ублагати світлоликого Хорса, аби не палив їхні ниви своїми вогненними стрілами, давав землі плодоносну силу, а люду — блага земні, утіху-сподіванку на життя.
— Іде вже! Йде! — пішло-покотилося хвилею. — Божа наречена йде!!
Ті, що заговорилися чи не спроможні були нагледіти її, спиналися навшпиньки, зирили через чужі голови й знову спиналися.
— Погляньте, таки йде!
— Йой, та яка пишна!
Ласкавиця не сама верстала путь між городом і капищем Хорса. Попереду, на відстані двох-трьох сулиць, простував торованою стезею князь, за князем — вона у супроводі двох старих бабусь в одязі жриць. По один і другий бік від них ішли, яко охоронці, мужі при повній броні. Їх було чимало, та не вони впадали в око і не на них заглядався люд тиверський. Божа наречена звабним метеликом виділялася серед усіх, на неї й зирили, її тільки й мали в оці. Бо таки звабна була. Присяйбіг, такої у Тиверській землі й не виділи.
Через ті доглядання та перемовляння не всі завважили, як там, біля капища, стали лаштуватися діви та жони зі стольного города. Тоді аж помітили їх, як заспівали високим і злагодженим співом:
Діві преліпій слава навіки! Слава й хвала! Слава й хвала! Від роду до роду, Від краю до краю Слава й хвала, слава й хвала!
— Слава й хвала! — дужо виголосив здравицю й натовп. — Хвала Ласкавиці! Слава божій нареченій!
— Ходи до нього, красна діво, та будь щедрою з ним! Ублагай ясноликого Хорса, най змилостивиться над нами, над дітьми та худібкою нашою й не смалить, не випікає злаки земні!
— Най живе в злагоді з усіма богами ясними та надоумить їх, аби не скупилися дощами, поливали землю набілом дів піднебесних, сприяли та й сприяли визріванню жита, пшениці і всякої пашниці!
— Будь щедрою і вблагай!
— Будь доброю і послужи нам! На те уповаємо, того від тебе ждемо!
Одні норовили всього лиш ближче стати до Ласкавиці й бути певними, що почула їх, інші простягали руки й опускалися перед божою обраницею на коліна, ще інші бігли поруч, зазирали їй у вічі й просили не забути про них, коли стане щасливою із щасливих. Ласкавиця, видно, не спроможна була чути усе і всіх, або дивилася на людей і дивувалася людям, або згоджувалась із ними, кивала на знак згоди головою і якось непевно усміхалася.
— Вона хмільна! — примітив хтось із тих, що не кричали і не благали про заступництво. — Гляньте, вона хмільна!
— А ви хотіли, — попрікнули чи всього лиш зауважили збоку, — хотіли, кажу, аби тверезою йшла на жертовник? Перше й останнє воседля у дівчини. Чом би й не випити перед ним?
Князь наблизився тим часом до капища й повелів щось старим жрицям. Ті недовго дослухалися, самі гаразд знали, що мають робити. Взяли під руки Ласкавицю й показали, куди має йти. Дівчина оглянулась раз, оглянулась і вдруге — когось шукала, ба навіть кликала й поривалася кличучи. Зрештою послухалася стариць і пішла до намету.
Мужі стали обабіч запони, що позначала собою вихід, хор дужо і злагоджено заспівав величальну. Тільки тепер уже воздавав хвалу не дівчині — богові Хорсу, тому всесильному і всемогутньому богові, на якого уповали нині, від якого ждали заступництва і благодаті.
Спів угомонив згромаджених довкола капища поселян чи те, що мало статися під накриттям співу. Туманіли один з другим і відмовчувалися, відмовчувались і ждали. І саме тоді, як людське мовчання стало надійно тривким, почувся несамовитий крик. Тієї ж миті відлетіла ніким не притримувана запона і з намету вихопилася напівоголена й до невпізнання нажахана дівчина.
То була Ласкавиця. Ті, що стояли ближче, примітили:
вона поривалася втекти і, пориваючись, благала про поміч-порятунок. Хтось відгукнувся на те благання таким же, як і в Ласкавиці, криком-відчаєм, хтось перевів тільки подих чи й, не переводячи подиху, заціпенів. Бо таки було чого холонути жилам у людському тілі й ціпеніти тілу: на бездоганно білій донедавна туніці божої обраниці, там, де б'ється серце, розпливалась і палахкотіла полум'ям молода дівоча кров.
Усе те тривало мить, може, дві і лишилося в пам'яті як видиво. Хтось дужий і лютий схопив по тій миті дівчину за руки і так само рвійно, як і з'явилася, запакував у

читати