Завантажити

просить вибачити їй.
— Я хвора... Мабуть, застудилася... Пробачте, ради бога, але я піду...
Швидко виходить із-за столу. Дядечко, в якого від випитого червоні плями на обличчі, гість з холодними руками, німці щось кажуть услід, висловлюють співчуття, а вона нічого не чує, поспішає, біжить у свою дівочу кімнату, до вікна, до вікна ближче: а що, коли він тут уже, запізнився й стоїть де-небудь під сніговим заметом і жде її, не може діждатись. Але за вікном — біла пустеля і ніч.
Вона зриває з себе святкове плаття, одягає простеньке, темне, і сідає до столика. Ось зараз би налити води в миску, розтопити воску і поворожити: що несе їй завтрашній день, що готує Новий рік? Вона дістає вже мисочку із піддзеркальника і зразу ж поспішно ставить на місце: хтось іде, чути важкі кроки. Дядечко! Слава богу, що не той — ненависний, з холодними, як крига, руками і такими ж очима. Вона примітила в останню хвилину, як вони змінили забарвлення: з масних стали крижаними.
Марія зриває покривало й забирається в ліжко в чому була. Ледве встигає прикрити себе, як двері прочиняються.
— Що з тобою, дитя моє?
Від дядечка нічого не сховаєш, і все ж вона твердить, що захворіла, її трясе, морозить.
— Погано, дитино моя... Стіл без тебе пустий. Що мені ці німці?
— А пан Семикоп, ваш гість?
— І він, мабуть... Хоч і родич.
— Для чого ж ви його запрошували?
— Тут, душа моя, свій резон... Він багатий, багатший за нас з тобою.
— Для чого нам багатство? Нам і так добре.
— Молода, ох молода ще. Ну, добре, він поки що не буде до нас їздити. Підростеш — станеш розумнішою. Зрозумієш, де твоє щастя.
— Я така нещасна. І Костик, і Сашко також, — заплакала раптом Марія, все зрозумівши, для чого їздить і чого добивається цей Семикоп.
— Сашко й Костя? Та що сталось таке? — захвилювався старий.
— Ось я так мало вчилась. А Костик і Сашко й того менше. Ростуть темні. А пани Томари вчать свого сина, нічого не шкодують.
— Твоя правда, душе моя... Але де взяти вчителя? Їх так просто не знайдеш. Пройдисвіта якого-небудь запросити в будинок — собі дорожче.
— А ви спитайте томарівського вчителя. Я чула, він має намір піти від них. Дуже важко в пана Томари. Син не хоче вчитись, а господиня заважає.
— Так і скривдити недовго. А ти знаєш, хто такі пани Томари. Ге-ге, на все підуть, щоб свого досягти.
— Яка ж тут образа, дядечку, якщо сам учитель збирається піти від них? А ми не гірші коврайських панів.
— Це ти правду сказала. Не гірші. Звісно, не гірші.
Але ні, нічого не вийде.
— Значить, ви не любите мене зовсім.
Пан Голубович розгладив вуса на дві сторони, обережно закашляв:
— Ти спи, я пришлю тобі напою. — І вийшов.
Марія вкрилася з головою, потім рішуче відкинула ковдру, простирадло: нехай застуджуся, нехай умру! У кімнату знову входить Семен Гервасійович.
— Що з тобою? Так не годиться. У тебе і так холодно. На ось випий. А щодо поїздки до пана Томари, то, треба думати, поїду я в Коврай на тому тижні.
— Правда? І ми всі будемо вчитися?
— Так, я ще зроду не брехав, душе моя, чому ж не віриш старому?
— Дядечку! Який ви хороший! — Марія скочила, забувши, що погано себе почуває й що її морозить, поцілувала дядечка в шорстку щоку і в сивий ус. Старий пустив сльозу, не надавши особливого значення зміні в настрої вихованки. Але суворо наказав лежати, не виходити, він пришле їй з ключницею якийсь особливий напій, він сам настоював його на травах і на меду. А пройде час, і він усе зробить для Марії, тільки б здорова була.
Дядечко пішов. Марія скочила, знову лягла, почувши швидкі кроки ключниці.
10
Іван приготувався йти до класної кімнати, як раптом постукали. Обережно, тихо. Так стукає тільки Тарас або хто-небудь із дворових.
Підійшов до дверей і обличчя до обличчя зіткнувся з куховаркою.
Одарка відступила в темний коридор, і тому Іван не міг роздивитись її заплаканого обличчя.
— Чому так рано?
Одарка схлипнула. Ще жодного разу він не бачив, щоб вона плакала. Молода й здорова, вона робила за трьох, варила і для численної челяді, і для панського столу і ніколи не скаржилась, що їй важко; інколи, і то дуже рідко, їй допомагав хтось із челяді: один нарубає дров, другий принесе води, все інше вона встигала сама.
— Пане вчителю! Пане вчителю!
— Та що ж скоїлося?
Неголосно, напівпошепки, тужачи, намагаючись вгамувати стогін, який виривався з грудей, Одарка розповіла, що вчора ввечері панич велів козачкові Тарасові порішати задачки й щось там переписати з книжки, а сам поплівся в людську, до дівчат. Тарас хоч як старався, а не встиг зробити завдання цілком, і за те пан Василь наказав відправити козачка на стайню й віддати до рук конюхам.
Учора на стайні якраз був Лаврін Груша, син діда Харитона, а він — “самі знаєте, який добрий, мухи не займе”. Лаврін,

читати