Завантажити

селяни дізнались раніше.
— Те, що й роблю, вам все одно не цікаво. Для чого ж запитувати?
— Навпаки, дуже цікаво... Що може написати пан учитель у нашому Ковраї? — Панянка неприховано глузувала, а йому не хотілось відповідати. Навіщо? Адже він ще сьогодні побачить дорогу серцю дівчину, і та все зрозуміє. Для чого ж сердитись, ображатись на дрібні кпини? І самому стало весело:
— Тоді стривайте, ось почитаю, і ви побачите, що можна нашкрябати і в благословенному Ковраї.
— Іване Петровичу, — по хвилі озвалась пані Томарова, — а ви все ж промовчали, не відповіли, з ким одного разу гуляли в садку?..
І пригадалась третя зустріч з Марією Голубович. Маша поверталась із сусіднього села, куди їздила по лікаря для дядечка, і зовсім випадково побачила його. Вони були вдвох не довго і сказали всього кілька слів одне одному, він не хотів затримувати її — у санках сидів лікар, і вона поспішала. Він був радий їй, вона — теж, і сказала, що весь час дожидала його, а він чомусь не приходив. Очевидно, хтось їх тоді й побачив. Про це й каже зараз томарівська племінниця.
Золотоноша не забрала багато часу. Марія склала в санки покупки, і вони зразу вирушили назад.
Іван не захотів затримуватись у знайомих Марії, де їх залишали обідати. Відмовився й від ночівлі. І Марія змушена була згодитися. Він усе квапив Лавріна, хоч той і так все підстьобував коней, не даючи їм ні хвилини перепочинку.
Марія мовчки спостерігала за вчителем і чомусь загадково посміхалась. Він помітив цю посмішку й спитав, що вона означає.
— А ви не догадуєтесь?
— Ні найменшого уявлення не маю.
— Знаєте, хто придумав цю поїздку?
— Догадуюсь, — відповів Іван спокійно. Марія кивнула:
— Я так і думала. Але це ще не все, мосьпане.
— Що ж іще?
— Нам ніхто не доручав запрошувати Голубовичів. І ми до них не заїдемо. І день ангела тітоньки буде трохи пізніше, здається, в червні, чи то пак, у серпні, — засміялась Марія. — Пробачте, забула.
— Так, смішно, — сказав Іван. — Дуже смішно. І, затулившись запоною щільніше, відкинувся назад і замовк. Марія зверталась до нього ще з якимось запитанням — він мовчав. Ось як їм можна поводитись. Ні сорому, ні совісті в них. Краще б встати й піти пішки, тільки б не сидіти поруч з цією дівицею. Марія раптом, прихилившись до Івана, прошепотіла:
— Чому ви такий... холодний, Іване Петровичу? Ну хіба так можна? Ви ж не сліпий, сподіваюсь?
Іван глузливо покосився на її примхливо надуті губи, на зеленкуваті очі.
— Ви вгадали, добродійко... Домашньому вчителеві не можна бути іншим. Він повинен лишатись сліпим і холодним. Над ним ще можна поглузувати, не беручи до уваги, що він теж людина й що в нього є честь, совість. Усе можна тим, хто платить гроші. Одначе, добродійко, над душею ви не владні... Лавріне!
— Слухаю, пане вчителю, — обернувся фурман.
— Зупини.
— Що ви, Іване Петровичу! Я прошу, адже це жарт.
— І я так думаю. Але мені, мабуть, краще пройтись... Змерз я. Пробіжусь і нагріюсь... Поганяй, Лавріне!
Іван лишився на дорозі.
Падав сніжок, червонуватий у променях передвечірнього сонця. Попереду були ненависний .Коврай, осоружний дім і ці вилощені, відгодовані пани, а позаду, трохи осторонь, за он тим переліском, виднівся хутірець — невеликий, майже непомітний у степу. Як хотілося Іванові піти туди, покинути остогидлу роботу з томарівським недоростком! Але чи приймуть його там? Можливо, Голубович уже знайшов учителя для своїх малолітніх дітей — скромного, тихого.
Іван ще раз озирнувся, ще раз подивився на лісок, за яким ховався хутір Голубовича, і рушив на Коврай. Вітер бив в обличчя. А він усе йшов і йшов.
9
Ось і Новий рік завітав. З ялинками, щедрівками, святковими забавами й піснями. У кожного своя радість, свої надії, хай маленькі, але свої. Тільки одній Маші невесело. Одній — у величезному домі. Увесь день і вечір була сама не своя, місця не знаходила. Кожної миті їй здавалось: хтось під'їхав до воріт, вона виходила й подовгу простоювала на ґанку. Дзвінка, незвичайно світла ніч пливла над хутором. Десь у низині співали “Щедрик-ведрик”, а хтось тягнув “Ой не шуми, луже”, жалібно плакала у хаті двірської челяді дитина. Маша мерзлякувато куталась в хустину, накинуту поверх суконного шушуна, тихенько й коротко зітхала.
В останній раз вибігла перед тим, як сісти за новорічний стіл. Ось-ось повинен вийти із своєї половини дядечко з далеким своїм родичем Семикопом, який приїхав погостювати. Уже вдруге приїжджає пан Семикоп. Вперше був місяць тому. І от — знову приїхав. Дуже неприємний гість. У нього якісь масляні очі й холодні руки з прожилками. Вітаючись, він торкнувся її руки, і Маша затремтіла вся, і мимоволі відсторонилась, в душі щось перевернулося, а він... він усміхнувся, ніби недвозначний жест дівчини був йому приємний.
Марія дивувалась розумному, розсудливому дяді Семену: що з ним діється, чому

читати