Завантажити

кишені кілька аркушів. — Одне прошу: не осудіть, тут тільки початок...
— Починайте, і... побачимо.
Він почав. Читав спочатку несміливо, хвилюючись, ледве чутно, але поступово набрався духу, вміло виділяв голосом авторську мову й мову героїв.
Маша сподівалась почути звичайні вірші мандрівних бурсаків, яким спочатку уявляла і томарівського вчителя, але тут було щось інше, в усякому разі, на бурсацькі твори — сумішку староруським і місцевих говірок з претензією на так званий високий стиль класичних од — не було й натяку. Вона почула живу розмовну мову, здивувалась, затихла, зникла з обличчя іронічна посмішка, вона розхвилювалась і недовірливо, тихо, ніби боячись вимовити вголос це слово, спитала:
— На українській? Іван перервав читання:
— Ви не схвалюєте?
— Навпаки! Дуже рада! Адже це... адже це наша рідна мова!
— Так, правда, це наша рідна мова.
— Матуся моя, коли була ще жива, і батько мій — колись він був сотником у Чигирині, і мій дядечко, і всі-всі говорять так, як ви... як написані ці вірші... Читайте ж!
Іван розгорнув ще один аркушик. Маша, затамувавши подих, притиснувши руки до грудей, слухала і в міру читання беззвучно, ледве стримуючись, сміялась. Коли Іван дійшов до місця, де оповідалось про перебування Енея в Дідони, він згорнув аркушик і сказав:
— Тут у мене не закінчено... .І, знаєте, сьогодні, коли побачив танець цього козака... склались рядки.
— Це Герасим Свербиус танцював.
— Я неодмінно напишу тут так: “І “не до солі примовлявши, садив крутенько гайдука”.
— Складно. А далі ж як?
— Поки що все.
— Шкода. — Маша ступила крок, ще один. Стала зовсім близько. — Ви безпремінно пишіть далі. Цікаво, а що ж буде з вашим героєм?
— Зараз я і сам не все знаю... Але обіцяю: коли ще зустрінемось, прочитаю вам, що напишу.
— Коли ж? — прохопилось у дівчини. — І чи можна переписати? Я б читала. І взагалі... так сильно й свіжо написано, ніби... ніби раптом гроза пробудилась ось тут, над землею нашою.
Іван обережно взяв Машу за руки, легенько потиснув, сказав схвильовано:
— Якби ви знали, Машенько, як важливо те, що ви щойно сказали. З грозою порівняли мої спроби. Спасибі вам!.. Я ніби народився вдруге. Ви вдихнули в моє серце життя. Я знаю. для чого живу, в ім'я чого працюю. Я буду писати, якщо це так важливо.
— Певна річ! — гаряче озвалась дівчина, несміло відповідаючи на потиск. — Дуже важливо! До цього дня я не бачила жодної книжки нашою рідною мовою. Адже так її можна і забути? Чи не правда?
— Правда! Свята правда! — Іван не відпускав рук дівчини. З кожним новим її словом, її поглядом вона ставала йому ближчою і дорожчою, і він жахнувся, що вже сьогодні ввечері не побачить її. — Машенько, якби ви знали, як я скучив... Яка мука не бачити вас. — Іван обережно пригорнув дівчину до себе. — Коли ж ми знову зустрінемося?
— Не знаю, — прошепотіла. — Ви далеко від нас. А незабаром — зима.
Благаюче й ласкаво дивилась на Івана, не відводячи його руки, і, розуміючи, що подобається йому, хвилювалась, і від цього ставала ще кращою. В цей час у ліску почулись чиїсь поспішні кроки. Маша злякано відхилилась.
— Сюди йдуть! Мабуть, по мою душу. Прощайте, Іване Петровичу! І... приходьте! Я ждатиму!
Маша побігла. Поміж деревами майоріли її плахта, хустина, стрічки. Іван дивився, як вона біжить, як важко гойдається коса на корсетці.
— Машенько! — покликав тихо. Ніби почувши його голос, вона озирнулась, махнула рукою і зникла за деревами...
Він дивився на засніжені дерева вздовж дороги, на розтоплене в білому тумані зимове сонце, але бачив її очі, її обличчя, її усмішку, то радісну, то збентежену, але безмірно дорогу.
Пам'ятав, як біг у той день назад у Коврай, як нічого, крім її образу, не бачив. А потім у себе в кімнаті дістав нарізані аркушики паперу і почав записувати все, що чув і бачив на хуторі: пісню, яку співав старий козак Свербиус, описав танці, які спостерігав, навіть одежу, в яку були зодягнуті дівчата і парубки, не забув, потім все оте записане спробував перекласти на вірші... Скомпонувався один вірш, потім другий, третій...
Не помітив, як присмерки заполонили кімнату, потім і зовсім запоночіло, а він писав, доки літери не стали наповзати одна на одну, і тільки тоді засвітив свгчі. Він не вийшов у вітальню, не пішов і вечеряти, сказавши, що нездужає, і все писав і писав до самого світанку і лише вранці, стомлений і щасливий від усвідомлення, що створив у цю ніч, заснув, не роздягаючись. У понеділок — вперше за всі місяці в домі Томари — спізнився на урок...
— Іване Петровичу, що з вами'? Ви що? Римуєте? На ходу?
Почув запитання і опам'ятався. Побачив поруч Марію, тільки не ту, з якою тільки-но розмовляв, тримав її руки у своїх і був щасливий.
— Римую? — Пригадалась розмова з Марією Голубович. — А ви звідки знаєте?
— Знаю. Та це в селі всі знають. Втім,

читати