Завантажити

одним поштовхом відсунув від себе стіл з закусками й винами, спустив ноги на килим і, діставши з крісла довгу люльку, закурив. По опочивальні поплив запах пахучого тютчону.
— Учитель, який не знає життя, не може навчати, мосьпане.
— Не з того боку дивишся на життя, вчителю. Але досить про це, — широко розплився в усмішці. — Як учитель, ти мені подобаєшся, і я прощаю твою... хоробрість... Одначе поживеш — побачиш і не таке... А щодо Лавріна, то як сказав, так і буде. Слова свого брати назад не звик. І лікаря кликати немає потреби. На козачкові все загоїться, як на собаці. І от ще. Не раджу тобі, пане Іване, втручатися у мої справи. Адже ти теж — моя людина. Я тебе майже купив. Може статись — не відпущу, якщо захочу.
Іван здригнувся. Стримав себе, щоб не накоїти лиха. А слова Томари вп'ялися ножами в саме серце. Іван розправив плечі і, стримуючи голос, намагаючись говорити якомога спокійніше, відповів:
— Я вільна людина, мосьпане. І що це саме так, видно із свідоцтва, яке при мені. Ось воно. — Дістав із внутрішньої кишені цупкий лист паперу і розгорнув його перед виряченими очима Томари. — Це свідоцтво скаже вам, що я спадковий дворянин і весь рід мій вписаний в Єкатерининську формену книгу, в шосту її частину. Підписано і гербовою печаткою предводителя нашого повіту пана Черниша скріплено. — Згорнув папір, знову поклав до кишені.
Губи пана Томари скривились у зневажливій посмішці;
— А що в тебе є? Скільки душ?
— Душами не торгую, мосьпане, і цим горджуся. Еге, горджусь! І прошу не тикати... — Голос Івана затремтів. — 3 цієї хвилини я вам більше не слуга. Шукайте собі когось іншого. І запам'ятайте; рано чи пізно ви відчуєте силу тих, над ким ви збиткуєтесь, як тільки вам заманеться. Бережіться мирського суду, пане душеторговець!..
Томара швидко й уривчасто задихав: ось-ось, здавалось, не стане йому повітря:
— Загрожувати? Мені? Та я!..
— Я вам не загрожую. Печуся про ваше благо... Прощайте! — І швидко вийшов із опочивальні.
Томара щось казав услід, кликав камердинера, а він, не обертаючись, нічого не слухаючи, йшов з коридора в коридор, поки не потрапив у вітальню. І тільки тут опам'ятався. Що ж він наробив? Не зумів стриматись. Не зупинився вчасно, не опанував себе, і ось — Лаврінові не допоміг, не буде й лікаря в Тараса. І сам залишився без місця. Але це не біда, головне — не допоміг людям.
— Що з вами? Ви зблідли! — почув раптом і побачив перед собою пана Голубовича. — Нікого не помічаєте, не вітаєтесь, а ми ж таки разом чарку пили. Чи не так, пане Іване?
— Вибачте, Семене Гервасійовичу! Так вийшло. Вибачте, ради бога. — Зрадів Голубовичу, як рідному. Уже те, що він був названий батько Маші, що жив під одним дахом з нею, робило його в очах Івана приємною і дорогою людиною. Він тут же подумав, що Голубович підвезе його до хутора. У Золотоношу він як-небудь добереться, а там знайдеться оказія і далі. А головне — він ще раз побачить Машу, поговорить з нею, розрадить душу, розповість їй, що його так мучить. Звичайно, йому треба бачити її. Іван зразу ж спитав Голубовича, чи не зміг би він узяти його з собою, коли буде повертатися додому. Голубович охоче погодився і спитав:
— А чому тільки до хутора? Вам, може, треба й далі їхати?
— Так, треба й далі.
— Надовго їдете?
— Назавжди. Я тут більше не служу.
— Не служите? — вигукнув Голубович і озирнувся: чи ніхто не почув. — Добре! Їдьмо! Зараз скажу фурманові, щоб запрягав. — І старий майже вибіг у коридор.
Іван тим часом пройшов до Тараса. Комірчина йото була в другому кінці будинку, учителеві довелось пройти людську; там він побачив Лавріна й старого Харитона, але не затримався біля них.
У комірчині була Одарка, вона чимось напувала хлопчика, умовляла його полежати спокійно, а той зривався кудись бігти, зіскакував, кричав, у широко розкритих очах палав жах, одинока свічка відбивала тінь хворого на чорній стіні.
— Тарасику! — Іван опустився на коліна. — Хлопчику мій! Що вони зробили з тобою? Боже мій!
Тарас почув голос учителя і кволо всміхнувся. Він не бачив, хто перед ним, бо був дуже побитий, з сумними очима, але, почувши знайомий ласкавий голос, потроху заспокоївся, потягнувся до Івана, притулився головою до нього й затих. Прихилившись до дверей, Одарка тихо плакала. З Іваном діялось щось незвичайне. Його душило, не давало дихати, потім з'явився дріж, він не міг заспокоїтись, тремтячими руками перебирав, гладив мокре волосся хлопчика, шепотів сухими губами:
— Ніколи! Ніколи, хлопчику мій, не забуду й не прощу їм цього! Нехай прокляті будуть, нехай навіки проклянуть їх люди на цій грішній землі!..
Він не міг їхати, поки Тарас залишається в такому стані, поки він так тяжко, уривчасто дихає. Він сказав, щоб Одарка покликала Харитона, старий не відмовить прийти й допомогти, чим тільки зможе, а потім вона повинна відшукати пана Голубовича й сказати йому, щоб старий їхав без

читати