Завантажити

запрошує цю людину — таку огидно-улесливу, з солоденьким голоском? Щось, мабуть, сталось. Дядечко, без сумніву, мав якісь свої, не відомі поки що Марії, наміри. Одного разу — тижнів два тому — за обідом він сказав, що такими людьми, як пан Харлампій, гидувати не випадає. У нього майже триста душ і п'ятсот десятин орної землі, до того ж великий садок при будинку і лісу чимало, який тепер у великій ціні, а дістати ніде. Ось йому, Голубовичу, ліс саме й потрібний, родич ніби обіцяв десятин п'ять соснячку — вистачило б і побудуватись, і деякі запаси зробити.
Слухаючи, Марія дивувалась: що їй до того, чому дядечко розповідає про це, ніби прохає підтримки? Він нічого тоді зрозумілого не відповів, зітхнув тільки і, допивши добрий келих слив'янки, сказав:
— Молода ще. А старшою станеш, душа моя, — усе зрозумієш.
Ото й уся відповідь. Думай, що хочеш.
Марія змерзла, але йти в будинок не хотіла, не могла
бачити очі, оповиті масною ocyгoю, сухе жовтаве обличчя. А спочатку навіть жаліла його: удівець, нікого близького в домі немає, ні до кого словом озватись, навколо — самі стіни. А це, мабуть, жахливо: жити самотньо в пустому непривітному будинку. Саме таким Марія уявляла собі будинок пана Семикопа, і серце її стискалось від жалю. Сироту, що не зазнала материнської ласки, вражала чужа самотність, вона сприймала її, як свою власну. Одинокому, на її думку, ніщо не миле, його не радують ні квіти, ні спів пташок, ні ранковий схід, і весь білий світ для нього — суцільна сіра пустеля.
Але, боже мій, чим вона здатна допомогти цій людині? Адже вона сама одинока і слабка, в неї немає ні матері, ні батька, ні брата, ні сестри рідної. На всьому світі один дядечко, який зростив і виховав її, як свою доньку, та ще вчитель — Іван Петрович. У ньому, в учителеві, вона вгадувала — це їй підказувало серце — ту людину, яка, не вагаючись, могла, на випадок потреби, постояти за неї, підтримати в біді. Цьому відкриттю вона таємно раділа й боялась: ану ж дядечкові стане відомо про їхні взаємини? Семен Гервасійович — людина добра і навіть чула, але чи довго ж йому скривдити вчителя, який для нього — слуга, й тільки! Про це страшно подумати, а до яких наслідків привело б це — навіть важко здогадатись.
Що ж до добродія Семикопа, то вона нічим, абсолютно нічим не могла допомогти йому. А він усе їздить. З сердечним трепетом Марія признавалась собі: недаремно унадився пан Семикоп, недаремно возить дядечкові дорогі подарунки. Ось і сьогодні подарував з власної стайні рисака. Дядечко кохається в конях, згадав минуле — кілька років прослужив колись у кавалерії — і заплакав, обняв родича, повів до себе, а Марії сказав:
— Ти б, душа моя, приглянула одинокого чоловіка. Прикрась наше чоловіче товариство.
Тонко, ледве чутно дзвенить ніч. Тріщать у дворах тини на морозі. Десь щедрують. А із Коврая нікого немає. Подруга обіцяла запросити на Новий рік, але, мабуть, передумала, не згадала. Де ж їй згадати бідну сироту? Сидить, мабуть, поруч з учителем і просторікує... Він теж хороший: обіцяв приїхати і забув! Невже забув? Ні! Він пам'ятає. Він не забув! Якщо ж не приїхав, значить, не зміг.
Марія закутується в теплий шушун, у хустку, дивиться і дивиться на засніжену дорогу: ану ж заллється дзвіночок і з нічної білої мли вибіжать сани з різьбленим передком, запряжені парою добрих коней, і він — її надія ї відрада — буде в санях. Він покличе її — і вона все залишить і побіжить, сяде з ним поруч — і згадуй тільки, як звали Марію Голубович, поїдуть вони зустрічати Новий рік у Коврай. А може, й у інше місце. Вона поїде, куди йому захочеться.
Але нема його. Нема! А час іде. Ось-ось покличуть її до столу, як тільки великий стоячий годинник у вітальні проб'є половину дванадцятої. Так, уже кличуть. Треба йти. Сніжок застиг на віях срібними зірками. У кімнаті він розтає. Від цього Марія здається ще кращою у білому платті, з великою косою і повними сліз очима — розтопленими зірками.
— Сідай, душа моя.
Дядечко показує місце між собою і гостем. А хлопчики — Костик і Сашко — сидять на другому боці, в кінці столу — управитель з жінкою, статечні; поважні гер Ганс і Гертруда.
Гість нахиляється до Марії, щось каже, а вона не розуміючи дивиться на нього й не чує: їй здається, десь заскрипіли санки, заспівав дзвіночок, вона готова скочити й бігти в самому платті на ґанок, за ворота, зустрічати. Але це тільки гілка торкнулась вікна, і скло задзвеніло, як залізне...
Вечір — при свічках. Час минає повільно, здається, ніби йому ніколи не буде кінця. Але треба терпіти. Марія терпить. П'є маленькими ковтками слив'янку, тільки б не просили, не вимагали, щоб вона випила, потім дістає з миски шматочок печінки, але не їсть, не хочеться. Змучено усміхається у відповідь на захоплений вигук гостя і... не витримує. Гість торкається її руки, ледь прихиляє до себе, щоб сказати, яка вона чудова й мила в білому платті. Він п'є, від нього тхне вином. Затремтівши, Марія встає,

читати