Завантажити

старий Сиваш уранці лагодив двері в повітці. Було до схід сонця холодно, то вдяг кожуха. Як сонце зійшло, потепліло, скинув його та й забув у повітці. Там він і лежав увесь день.
Другого дня Роман лагодивсь іти ще в якусь економію шукати служби. Устав рано, — ще всі спали. Було холодно, а його драненьке пальтечко висіло в хаті. Спав він у повітці і побачив тоді біля дверей батькового кожуха... Удяг його.
В економії нічого не добувся: там уже знали про те, як він був сторожем у лісі.
— Ех, жисть мотузяная!.. — нарікав, вертаючися додому. Сонце вже припікало, довелося скинути кожуха й нести. — І якого я чорта ноги бив? Ще кожух тягни! Піду в город та хоч продам його, щоб дурно не ходити! Ніхто ж не бачив, як я вдягав його.
Завернувсь і пішов у город. Від економії туди було верстов чотири. Швидко їх перейшов і подавсь у город просто на базар. Там жидки торгували ношеною одежею, сидячи кожен над купою свиток, кожухів, чумарок, жакеток, штанів та іншого старого дрантя, кинутого долі або на брудному рундуці. Покупців не було, самі жиди й жидівки завзято шваркотіли проміж себе. Роман підійшов до одного:
— Жиде, купи кожух! Жид подивився на кожуха:
— Скільки хочеш?
— Десятку давай!
— Оддай його своєму батькові — може, на онучі здасться. — І він кинув од себе кожух.
— А ти ж скільки даєш?
— Два.
— Нехай же твій тателе іми подавиться! Роман пішов далі, до другого жида. Але перший жид щось зацвенькав до цього.
— Ну, се такий козух, со одна смусина од другої смусини — як нас город од Одес.
— Що ти брешеш, жиде? Він іще зовсім новий, мало й ношений.
— Якби він був новий, то я б тобі за його дав десять рублів, а як він такий старий, як беззубий собака, то я тобі дам за його десять злотих.
Ледве продав добрячий кожух за три рублі. Гаразд пообідав, випив пива і пішов додому.
А дома батько вранці кинувся кожуха й згадав, що забув його в повітці. Пішов туди — нема.
«Мабуть, те ледащо вдягло», — подумав Сиваш і не став більше шукати.
Але Роман прийшов увечері без кожуха.
— Ти хіба не вдягав кожуха? — запитав його батько.
— Стану я вдягать ваші кожухи! На чорта він мені здавсь!
Кинулися тоді всі шукати, тільки Роман — ні. Не знайшовши кожуха, старий Сиваш почав лаяти Романа:
— Коли вже нічого не робить, ледащо, то хоч би вже, йдучи, двері в повітці зачинило! Мабуть, собаки затягли, а хтось потім узяв.
Роман аж розсердився:
— Що я буду за всяким доглядать та прибирать! Самі розкидають, а я одвічай!
Усі дивувались: хто б міг украсти? Нема, здається, й злодіїв поблизу, а вкрадено.
Трохи згодом Роман устругнув нову штуку. У їх у сінях висіло велике сало — пудів зо два. Двері з сіней у двір засувалися засувом. Він уночі нишком одсунув ключем засув, зліз по драбині на горище й зняв сало. Не гаючись, потяг його до Рябченка. Але той не схотів прийняти:
— Буде трус, може, й мене труситимуть, то знайдуть. Цього не хочу, це не пшениця. Заховай де-небудь, нехай перележить, — тоді візьму.
Роман пішов од нього лихий. Візьме, як перележить! Байдуже йому тоді! Тоді Роман і сам одтаска його в город та й продасть дорожче, ніж тобі. Роман уже сердитий був на Рябченка, що той дешево платив.
Одначе не нести ж сало назад. Треба десь його заховати. Де б же? Хіба в байрачку, що праворуч од дороги, як іти в город? Там є одна нора... Недавно Роман її бачив, як ходив там. І добре буде потім узяти, щоб нести на базар.
Роман пішов не вулицею, а городами, і вибрався за село. Півверстви від села до байрачка перейшов швиденько. Знайшов знайому печерку, запхав туди сало, закидав хмизом, листям сухим. Тоді мерщій вернувся додому.
Другого дня Сиваші сполошилися: сало вкрадено! Мати аж заголосила, так їй жалко було: таке сало товсте та гарне! Батько теж бідкався і ніяк не міг зрозуміти, де ті злодії беруться? Тільки Денис не бідкався, але страшенно лютував, не казав ні слова і щось собі думав. Роман поки ще любісінько спав.
Послали Зінька покликати старосту. Прийшов староста з людьми. Подивилися на сіни, подивилися, що в їх нема сала...
— Отут і висіло? — розпитував староста.
— Отут і висіло.
— І забрано?
— А забрано ж, забрано, бодай йому руки покорчило! — кляла стара Сивашиха.
— Мабуть же, його таке забрало, що вже й заховало добре! — сказав староста.
— А мабуть! — додав хтось з людей.
— Шкода ж, коли так, і шукати! — І староста повернув, щоб уже додому йти.
Але Денис зазмагався:
— Як же то так? Таку шкоду зроблено, та й покинути, та й не шукати?
— Та де ж його шукати? — дивувався староста, бо йому не хотілося клопотатися.
Денис намігся, щоб потрушено Рябченка. Покликали врядника, пішли до Рябченка. Той страшенно розсердився, кричав, що вони не сміють його «порочити», не дозволяв трусити і вимагав, щоб Денис заложив десять карбованців, а тоді вже й трусив. Денис

читати