Завантажити

Дениса. Тільки Струк гнався за ним близько, зігнувшись наперед усім своїм довгим тілом, закидаючи назад швидкі цибаті ноги.
Він розпалився. Так він колись біг за вовком підстреленим: ніколи було вдруге рушницю набити, щоб стрельнути, і він напружував усю силу, щоб наздогнати закривавленого звіра і добити з рук, розтрощивши йому голову. Так він біг і тепер, сам не розуміючи, не думаючи про те, нащо йому ловити Романа і що йому той Роман зробив. Біг і кричав інколи:
— Не втечеш!.. Задавлю!..
У нього перед очима, не перестаючи, швидко мелькали п'яти, притискалися до боків висунені назад лікті. Ці лікти все ближчі, ближчі стають... Струк виразно чує, як важко дихає втікач... почуває це дихання. Напружується з усієї сили — от-от досягне; але й Роман напружується... Та ненадовго. Одним останнім стрибком падає Струк на спину Романові, валяє його додолу. Але тую ж мить Роман вивернувся й зірвався на ноги. Струк, лежачи на шляху, вхопив його за ноги обома руками. Роман схитнувся і знову упав, і вони зчепилися проміж себе, качаючися в пилу на шляху.
— Не втечеш!.. Не втечеш!.. — хрипів Струк. — Не попущу!
— Чого тобі від мене треба? Що я тобі зробив? — так саме хрипів Роман, пручаючися. — Пусти!
Враз іще двоє впало на нього, вхопило його, притисло.
— А, дак ти так! — ревів розлютований Денис. — Красти!.. Биться!.. Тікати!.. Душогуб!.. От я ж тобі покажу!..
Роман визволив праву руку і почав бити кого й по чому попадя. Його пригнітили так, що він застогнав, і скрутили йому назад руки поясом.
— Тепер тікай! — знущався Денис. — Та тільки не в город, а до волості!
Підвели його і стояли, відпочиваючи, всі четверо, задихані, знеможені, в подраній одежі, з умазаними обличчями у кров, змішану з шляховим пилом. У бійці Денисові розбито носа, а він поплямив кров'ю й інших.
— .Ходім! — смикнув Денис Романа.
— Не піду!
— Ходім, бо потягнемо, як падло!
— То й тягніть! — Роман упав на шлях. Але Денис ухопив його за вірьовку й потяг по шляху, що аж руки тому виверталися. Роман ойкнув.
— Уставай же, бо ще гірше буде!
Роман устав. Пішли до села. На дорозі забрали покинуте сало. Терешко йшов з ним попереду, а далі Роман, а за ним Струк із Денисом, держачи його за кінець пояса, що зв'язував руки. Мовчали всі.
Так увійшли в село.
— Куди ж ти? — спитав Струк.
— У волость, — одказав Денис.
— А може б, до батька його? Нехай повчить! — порадив Терешко.
— Такий, що повчить! — сказав Денис. — У волость!
Повернули до волості. Здивовані люди спинялися, поглядаючи на цю чудну, незвичайну процесію, і не могли нічого зрозуміти. Дехто підходив і питався, але ті, поспішаючи, йшли далі.
Увесь час Роман мовчав. Але як уже підійшли до волосного рундучка і він ступив на нього ногою — тоді повернувся до Дениса:
— У, ірод! — І плюнув йому межи очі. Денис рвонувся був до нього, але зараз же спинився.
— Постривай, побачимо, що в холодній заспіваєш! — утерся, і всі вкупі вступили до волості.
Там були писар, старшина, врядник. Вони аж нестямилися з того дива, що побачили. А Денис, незважаючи на те, почав оповідати, що ось вони піймали злодія з салом, і вимагав, щоб написано протокола і посаджено злодія в холодну. Говорив так, мовби це не про брата, а про когось зовсім йому не відомого й чужого.
— Що ти, Денисе? Бога ти не боїшся, людей не страмишся! Брата?!. — дорікав йому старшина.
— А хоч і брат, та коли таке ледащо...
Тоді озвався Роман: вони на його напали, калічили, нівечили його!.. Денис завсігди пеклом на нього дихав... І тепер хоче занапастити. Зовуть його злодієм! А почому вони знають, як у Романа те сало опинилося? Може, йому батько сам його дав.
Волосні з урядником не знали, що їм робити, їм було жалко Романа і гидко Дениса слухати, а проте все, ж це було злодійство. Допоміг писар:
— По закону так: коли б син у батька що і взяв, а як батько простить, то й суду нема ніякого.
— Це правда, так! — додав урядник.
— А коли так, дак що тут казати? — озвався старшина. — Це не наше діло, а батькове. Сторож, розв'яжи його!
Сторож укупі з Струком розв'язали бідолаху. Струк тепер уже зовсім прохолов і сам на себе гнівний був, що в таке встряв. І Терешкові було ніяково.
— Ми всі тут діло бачили й чули; коли що треба буде, то всі будемо свідками, а протоколу нема на що списувати! — рішив старшина. — Ідіть собі з богом!
— Спасибі вам, господин старшина! — подякував Роман і зараз вийшов з волості.
Понурившись, вийшли за їм Струк і Терешко, а позад усіх Денис.
Денис гнівався на волосних. Голова в його боліла, закривавлене обличчя розпухло і щохвилини нагадувало про Романа.
Як він увійшов у свою хату, то там були всі дома.
Зінько аж з місця зірвався, побачивши Дениса:
— Денисе! Що це тобі?
Не відмовляючи йому, Денис промовив просто до батька:
— Ото ж ваш синочок

читати